Продовження
Оскільки, ми наближаємось до часу де учасниками подій був я і моє покоління ,то багато фактів та образів персонажів буде висвітлено мною. Робити це складно й важливо не порвати тонку межу дозволеного. До всього ж, матеріал подаватиметься очима та з пам"яті не просто лікаря, а лікаря-психіатра. Я повторююсь, що це не наукова робота ,а історія більше зібрана з вуст живих свідків й розбіжність дат в місяцях можлива. Зустрінемось й з своєрідними елементами мемуарів і, на жаль, визнаю, що була цензура: царська, радянська ,а є ще й домашня.
З 1969 року повернувся на посаду головного лікаря Діденко Дмитро Самійлович .З його ім"ям пов"язана ціла епоха розвитку та розбудови охорони здоров"я району. Трудову діяльність розпочав фельдшером В"язівської дільничної лікарні пройшов Фінську та Другу світову війни й лікарем-стоматологом приїхав до Шполи в кінці 50-х років .За часів його керівництва завершено будівництво нової лікарні на 300 ліжок за нинішньою адресою по вул. Миколи Амосова.
Заслужений лікар України ,кавалер орденів Леніна, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, Великої Вітчизняної війни 1ступеня !
На мою думку,- це був потужний, сильний керівник авторитарного стилю правління. Любив дисципліну ,порядок, цінував професійність та відповідальність. Особисто я, відвідував його кабінет лише за його викликом, або з крайньої необхідності. Завжди вислухає, все зважить й прийме мудре рішення. На мою адресу жодного разу не зривався на емоції. Найбільше мене захоплювало в ньому заохочення до навчання та вимагання новаторства. Дмитро Самійлович вів політику наставництва й створив систему, при якій старші вчили молодих, а молодь мала можливість вчитись. На 80-ті роки в лікарні сформувася колектив сплаву досвідчених й вже навчених спеціалістів молодого покоління. Слід знати, що перші три роки лікар приносить шкоду, наступні три роки - розпочинає приносити корись, а потім - готовий спеціаліст який приносить користь. Звісно, що це перебільшення й багато залежить від конкретного лікаря.
В лікарні регулярно проводились цікаві клініко-діагностичні та паталого-анатомічні конференції, навчання лікарів та медсестер. Ми мали можливість вчитись й вчились один в одного та зростали професійно. Під свій стиль керівництва він призначив на посаду заступника головного лікаря з медичної роботи Заїку Дмитра Степановича, який був близьким по характеру та стилю керівництва. Працювалось непросто,але з користю для нас і справи. Ми мали справжню школу лікарів лікарні ім братів М С та О С Коломійченків.
Не обходилось й без непорозумінь та дрібних конфліктів ,але в житті не завжди буває все гладко.
Своєму професійному зростанню багато в чому зобов"язаний Марченко Галині Іванівні та Діденку Дмитру Самійловичу, які сформували в мені стержень особистості та прищепили системність в роботі та професіоналізм.
Заїка Дмитро Степанович- заступник гол лікаря з початку 80-х років по 1996 рік .Зразок високої вимогливості, пунктуальності, самодисципліни та дисципліни .Висококваліфікований хірург, який добре орієнтувався в специфіці інших служб. Його шанували й побоювались завідуючі та старші медсестри. Нас обходили його перевірки із-за віддаленості та специфіки служби. Дотримувався крапки й коми при перевірці історій хвороби. При ньому не знали, що таке не здати своєчасно історію хвороби. Любив й цінував порядок у всьому, як на роботі так і в побуті. З відходом цих особистостей з посад, медицина стала втрачати та маліти.
Рівно 10 років йшло будівництво нашого БАМ-у. Необхідно зазначити величезну роль в будівництві лікарні наших славетних земляків братів Михайла та Олекси Сидоровичів Коломійченків. Завдяки їх авторитету та відомості в кабінетах тодішньої влади, пробивались проекти та фінансування будівництва. Вони періодично навідувались на об"єкт будівництва й цікавились поточними проблемами та допомагали вирішити їх. Важко зараз з"ясувати, як конкретно відбувалось фінансування і хто був підрядником будівельних робіт, і не так це важливо. Важливо, що будівництво йшло методом народної участі кожного й всіх колгоспів. Життя показало, що не зовсім вдало обране місце для лікарні й відірваність від міста та поліклініки створює труднощі хворим та медперсоналу й збільшує витрати на її утримання. Багато сил було вкладено й медпрацівниками на вирішальному етапі будівництва. Не один суботник та вихідний провели на новобудові. Книга "Шполянщина 1923- - 2003 роки. Люди. Події. Факти" стверджує: "8 травня 1976 року у переддень 31-ї річниці Перемоги відбулося відкриття лікарні" Насправді, все літо працювали й готувались до новосілля й перших пацієнтів лікарня прийняла вкінці серпня, коли перевели в неї хворих з старих приміщень й стали госпіталізувати нових. Я присупив до роботи в якості дільничного терапевта 1 серпня 1976-го року й встиг побувати на суботнику в терапевтичному відділенні. Другого вересня було моє перше чергування в новозбудованій лікарні. Внутрішнього зв"язку ще не було, телефони, окрім приймального відділення та ще декотрих, не були встановленї . Санітарки кликали до хворих у відділеня .Але швидко все устаткувалось й був налагоджений внутрішній зв"язок, встановлені телефони, а потім й установлена нова АТС, до роботи якої багато зусиль доклав інженер- телефоніст Юрій Левченко.
Нова лікарня розрахована на 300 ліжок. В п"ятиповерхівці розмістились: травматологічне, урологічне, терапевтичне, кардіологічне, неврологічне, очне та педіатричне відділеня, потужний фізкабінет, клініко-діагностична лабораторія, рентгенкабінет, а в окремому корпусі- інфекційне відділення
У 1975 році в районі працювало 109 лікарів та 435 середніх медпрацівників і щорічно колектив поповнювася 7-8 молодими спеціалістами. Брати Олексій та Михайло Коломійченки підтримували зв"язок з лікарнею і на їх честь у приміщенні клубу обладнано кімнату- музей, де зібрані цікаві експонати, що розповідають про життя та наукову діяльність славетних земляків. Пізніше лікарня отримала назву на їх честь ім братів М С О С Коломійченків.
