Розділ 7 (продовження)

"У лікарів бувають жахливі дні і ночі ,не дай, Боже, нікому цього" А. П. Чехов . Працювати в колективі неврологічної служби було важко, але й цікаво. Поруч чудові люди-лікарі, однодумці (троє випускники Вінницького медінституту) та професіонали. Лікарі, як і медсестри, молодші медсестри були молоді, життєрадісні та життєлюбні. Прагнули до знань. Ми працювали й постійно вчились. В лікарні були створені групи згідно профілю. У нас -психоневрологічного, в яку входили неврологи, психіатри та наркологи .Районні спеціалісти погоджували тематику занять, складали план на рік й щомісячно у визначений день проводили заняття на актуальні теми, розбір історій хвороби з складними випадками ,демонстрації та розбір хворих, проводились клініко-діагностичні конференції. Періодично підвищували свій рівень на курсах удосконалення лікарів, впроваджували нові методи діагностики та лікування. За минулі роки впроваджено більше 140 нових методик. Вчились і медсестри та молодші медсестри

В поліклініці працювали 2 лікарі й здійснювався прийом, виклики лікаря додому, планові виїзди на села, профогляди ,диспансеризація хворих, робота у військкоматі: приписка, призов, експертиза непрацездатності. Термінові виклики додому та надання допомоги хворим з цереброваскулярною патологією, підготовка до транспортування та госпіталізація в ЦРЛ. Медична реформа скасувала диспансерізацію і виклики додому. Хворих з інсультами госпіталізує служба екстренної допомоги без огляду невролога .

Кожен лікар-невролог поліклініки періодично працював і в стаціонарі, підвищуючи свою кваліфікацію.

Росла професійність лікарів, набувався досвід. Служба мала свого дитячого невролога, профпатолога ,експерта, двох спеціалістів з голкорефлексотерапії. Це дозволило вирішувати багато складних питань на користь пацієнтів та практично відмовитись від консультантів обласної лікарні .За останні 10 років не викликались консультанти.

Останні роки спостерігається тенденція до росту цереброваскулярних захворювань, особливо інсультів. Останні складають до 70% від загальної групи неврологічних хворих неврологічного відділення. Хворі госпіталізуються естренною допомогою в приймальне відділення. Після огляду невролога та анестезіолога-реаніматолога вирішується питання місця лікування. До 80% хворих проходять через реанімаційне відділення .З 2019 року, нарешті, встановили ліфт, яким хворі підіймаються в неврологічне відділення.

Радість виявилась недовгою. Медична реформа та ковід-19 внесли в життя свої проблеми. На плечі медиків, окрім паперових носіїв, прийшла комп"ютерізація, якій ніхто не вчив. Навчались самотужки. Кадровий голод досяг межі й лікарня не отримала молодих спеціалістів .Молодь, не маючи належної зарплатні, виїздить за кордон ,а пенсіонери звільнились, відчувши себе зайвими. Повернулись до ситуації 50 літньої давнини, коли залишився в районі 1 невролог. Як не пригадати слова М. О. Карпенка: "Неврологія в муках народжувалась і в муках помре".

Ми працювали, як нас цьому вчили ,на благо пацієнтів ,вкладали всі знання, вміння в лікування, з бажанням допомогти.

Намагались співчувати та співпереживати ,полегшити стан хворих, пробудити в їх очах іскорки жаги до життя. Нам було достатньо їх вдячності та поваги до медиків .Ми пам"ятали слова А. П. Чехова: "Професія лікаря, медицина, як і література - подвиг. Вона вимагає самовіддачі, чистоти душі й чистоти думок" .Не всякий спроможний на це. Ми намагались бути такими. Наш труд оцінювали багаторазовими подяками адміністрації ЦРЛ, почесними грамотами головного управління ОЗ ЧОДА . В 2008 році завідуючого неврологічним відділенням нагороджено відзнакою " За особливі заслуги перед Черкащ

иною". В 1993 році зав. відділенням Кольві Миколі Федоровичу присвоєно почесне звання "Заслужений лікар України" .

В 2014 та 2020 роках неврологічне відділення визнавалось лавреатом премії братів М. С .та О. С. Коломійченків. Кошти від першої премії, рішенням трудового колективу, було передано воїнам АТО.

Наші успіхи пов"язані з самовідданою роботою незмінної старшої медсестри Курінної Любові Василівни, яка працювала з часів організації відділення до 11. 08. 2020 року .Любов Василівна - вмілий організатор, лідер колективу, медсестра вищої кваліфікаційної категорії, внесла вагомий доробок в розвиток неврологічної служби району.

" Медсестра - це ноги безногого, очі сліпого, опора дитини, джерело знань і впевненості для молодої матері, вуста тих, хто занадто слабкий, або заглиблений у себе, щоб говорити". ( Вірджинія Хендерсон -перший у світі штатний інструктор по сестринській справі ).

Слова вдячності медсестрам, які працювали у відділенні:

Магдебура Тамара Іванівна, Бойко Міля Іванівна, Сич Юлія Пилипівна, Рудь Євдокія Іванівна, Тертична Людмила Іванівна, Міцкевич Тетяна Петрівна, Синчук Людмила Василівна, Руденко Галина Іванівна, Дробот Тетяна Василівна, Титаренко Ала Миколаївна, Романенко Віта Володимирівна, Сиротенко Любов Карпівна.

Подяка й тим хто трудиться й сьогодні:

Капуста Людмила Андріївна, Помазан Тамара Іванівна, Золотоверха Олена Анатоліївна, Кардаш Ірина Андріївна, ,Каретнікова Людмила Василівна, Пелих Галина Миколаївна.

В кабінеті невролога поліклініки працювали:

Сиротенко Любов Карпівна ( 1973-1992 роки), Онопрієнко Галина Павлівна (1992-1995 роки,)Пелих Галина Миколаївна ( 1983 рік по сьогодні). Досвідчена медсестра, професіонал ,чуйна людина.

Глибока шана та повага молодшим медсестрам та буфетницям, які допомагали виходжувати наших хворих.

 Розділ 7

Настала черга зупинитись на для мене найближчій по духу й по фаху службі - неврології. На початку своєї роботи психіатром я багато чому вчився й зобов"язаний старшим колегам Миколі Олексійовичу Карпенку та Миколі Федоровичу Кольві. Неперевершені діагности, які з допомогою лише молоточка та вміння зібрати анамнез й побачити симптоми хвороби, яких не бачили інші, робили їх клініцистами найвищого рівня. Клінічне мислення та висока інтуіція ставили їх на рівень з науковцями кафедр. Передчасна втрата Миколи Олексійовича відбилась й на неврологічній службі. Він, інтраверт по характеру, мав чудове почуття гумору й часом видавав анекдоти шедеврального зразка. Служба й хворі натерпілись, коли не дослухались думки цих досвідчених фахівців, й розмістили їх відділення в корпус де не було ліфта. Страждав медперсонал, надриваючись при транспортуванні на ношах та хворі. Якщо при першому розташувнні відділень в 1976 році була допущена помилка, то легко можна було виправити її 1996 року, коли переводили служби й скорочували ліжка. Неврологічне відділення можна було перевести до головного корпусу без затрат й будівництва додаткового ліфта.

Поданий Миколою Федоровичем Кольвою матеріал викладаю в повному обсязі з найменшими правками.

Неврологічна служба району народжувалась в "муках" ( за висловом М. О. Карпенка). Вперше ніж народитись - пройшла довгий та тернистий шлях. Відомо, що допомога хворим неврологічного профілю надавалась до 1973 року двома лікарями : Капшученко Григорієм Петровичем - невролог та Вітковським Генадієм Станіславовичем - невролог-психіатр .

03. 08. 1973 року на посаду невролога прийшов Кольва Микола Федорович (Вінницький медіститут ім. М. І .Пирогова), який пройшов інтернатуру на базі 1-ої міської лікарні м. Черкаси під керівництвом досвідченого, найвищого рівня фахівця Саріна Михайла Івановича. До цього в районі з 1973 по 1974 роки працювали лікарі неврологи Селюков Віктор Іванович та Бугайов Володимир Степанович. З 01. 08 .1974 року приступив до роботи лікар-невролог Кольва М Ф. Була проведена робота по організації неврологічної служби. До цього хворих неврологічного профілю лікували неврологи і психіатри ,прийшлось розділити ці дві служби. До цього хворі з неврологічною патологією лікувались в психоневрологічному відділені розташованому на території цукрового заводу.

В наступні роки аж до 1976 року неврологічні ліжка та хворих переміщали в різні куточки міста та району. Спочатку виділили 10 ліжок з важкою патологією(церебро-васкулярні, запальні хвороби н. с., гостра травма) в терапевтичному відділенні по нинішній вул .Таранця (район старої міліції), а 30 ліжок - в Лозуватській дільничній лікарні. В цей час надавав допомогу в стаціонарі до 1975 року Кольва М. Ф. на 1 ставку та додатково на 0 ,5 ст - психіатра. Поліклінічний змішаний прийом неврологічних та псиіатричних хворих вів Капшученко Г. П.

Лікар Кольва М. Ф . зранку оглядав тяжко хворих неврологічного профілю в терапевтичному відд., оглядав невідкладних на прийомі й швидкою допомогою їхав до Лозуватки, де лікував ще 30 хворих. Повертався попутнім транспортом на прийом. Окрім цього ще -виклики до дому ,круглодобова ургентність та планові чергування по лікарні й огляд новонароджених у пологовому відд ( народжувалось й лежало по 20-25 діток). До цього ще й сумісництво по психіатрії.

Такі були навантаження на лікарів. Неврологічні ліжка ще двічі переміщали за терапевтичними та на територію старої лікарні в ЛОР відд.

В 1975 році з Лисянки ряди неврологів поповнив Карпенко Микола Олексійович (Київський медінститут)

В1977 році приступив до роботи Дунаєнко Іван Григорович ( Дніпропетровський медінститут). Працюва лікарем-неврологом та по сумісництву - експертиза непрацездатності голова ЛКК до 2019 року. Для служби це давало великі переваги мати експерта невролога.

В травні 1976 року на базі новозбудованої лікарні відкрили неврологічне відділення на 40 ліжок. На запитання Миколи Карпенка :" Де розташується неврологічне відділення?" Відповідь дали не зразу. В головному корпусі оснащеному ліфтами місця для неврології не знайшлось. Так неврологічне відділення розмістили на віддалі від приймального, реанімаційного, фізкабінету, а головне - в приміщенні без ліфта й на 2-у поверсі. Майже 43 роки хворих з приймального відділення на каталці через всю лікарню, а потім в гамаці піднімали на 2-й поверх. Носили хворих всі: санітарки, медсестри, сантехніки, лікарі, начмед ( Окрім головних лікарів - моя вставка). В багатьох надовго залишились не тільки згадки, а й наслідки: професійні радикуліти, остеохондроз, хворі суглоби й т. д.

Першим завідуючим відділенням був Карпенко М. О. до 1980 року, а до 1992 року він працював у відділенні ординатором. З 02. 02. 1980 до 30. 03. 2020 року завідував неврологічним відділенням Заслужений лікар України, лікар вищої категорії Кольва Микола Федорович.

З 1979 по 1982 рік в районі працювала лікар-невролог Мірошник Діана Миколаївна. З 1982 року в районі працює лікар-невролог Поліщук Микола Петрович (Вінницький медінститут), лікар вищої категорі. Має спеціалізацію по профпатології та дитячій неврології. В свій час, займався прийомом, диспансерізацією дітей неврологічного ,профілю. В даний час очолює неврологічну службу району.

З 1984 року лікар-педіатр Сова Микола Іванович після спеціалізації по дитячій неврології до 1993 року працював, як дитячий невролог, а з 1993 року по листопад 2019 року його замінила лікар 1 категорії Галушко Олена Павлівна. Закінчила Вінницький медінститут й перші 4 роки працювала терапевтом. Своє призвання знайшла в неврології, якій віддала 26 років роботи.

З 2005 року замісником головного лікаря ЦРЛ по медичній частині став Михайленко Валентин Володимирович й по сумісництву невролог . Консультує хворих по лікарні надає допомогу неврологу в сьогоднішні тяжкі часи. Мудрий, надійний, безвідмовний колега. (буде продовження)

 Розділ 7

Відомості про історію служби допоміг зібрати Анатолій Олексійович Іванов ,який працює в лікарні з 1976 року.

Перші ліжка урологічного профілю з"явились в складі хірургічного відділення на території лікарні по вул. Мар"янівській, де урологами працювали Михайло Іванович Пустільнік та Володимир Юхимович Дідук. В1976 році в новозбудованій лікарні відкрили відділення урології на 30 ліжок, яким завідував М. І. Пустільнік. Ординатором працював В. Ю. Дідук. В кінці 70 років до лікарні приїхали Мудрик Ірина Володимирівна та Тимченко Володимир Олександрович . На початку 80 років Пустильник М. І. запрошенй до Черкаської обл лікарні на посаду зав. урологічним відділенням й став обласним урологом. Очололив урологічне відділення Дідук В. Ю.

Мудрик І. В. через 2 роки переїхала до Києва, а Тимченко В. О. - до Білої Церкви . З 1983 року, після спеціалізації по урології, з хірургії перейшов до урологічної служби Іванов А. О. й з 1984 року він призначений зав. урологічним відділенням. В кінці 80 років ряди урологів поповнив Мартинюк Володимир Юхимович. Після раптової смерті Дідука В. Ю. на цих двох спеціалістах більше 20 років трималась урологічна служба й було зроблено сотні операцій, включаючи аденектомії та операції на сечовому міхурі. Оперували й на нирках з приводу сечекавеневої хвороби. Біля 30 років урологічне відділення носило статус міжрайонного й забезпечувало допомогою Катеринопольський, Гордищенський та Корсунь-Шевченківський райони. Володимир Юхимович Мартинюк більшу частину життя провів на роботі в лікарні й часто допомагав оперувати й хірургам. Не виніс фізичних та нервових перевантажень й пішов передчасно з життя.

2007 року органічно вписався в колектив лікарні вже сформований, досвідчений уролог Андрій Павлович Домчук.

На жаль лиха доля не обійшла й урологічне відділення й спочатку скоротили ліжка у відділенні, а на сьогодні залишили лише 10 ліжок в складі хірургічного відділення. За часів існування лікарні, всі урологи були кваліфікованими та відповідальними спеціалістами, а М. І .Пустильник ,працюючи в лікарні, захистив і кандидатську дисертацію.

Нагадались часи початку 80 років, коли ми були молоді, заповзяті й з почуттям гумору. Медики такі ж люди як і всі, з того ж "тіста зліплені". В лікарні з"явилось багато молодих вузьких спеціалістів й над трьома тодішніми урологами, люблячи, жартували: "Один по правому яйцю, другий - по лівому, а третій -по головному органу".

На той час, практикували в осінньо-зимовий період, з турботою про сільське населення, робити щоденні виїзди бригад лікарів для огляду населення та диспансерних хворих. Пакується в УАЗ бригада з 8-10 спеціалістів ( терапевт, хірург, уролог, невролог, педіатр, акушер-гінеколог, психіатр, ендокринолог, ЛОР і т. д .) і їдемо " на багаті села". В амбулаторію чи ФАП запрошують 70 - 80 жителів села на огляд й приходило завжди більше жінок. Якщо більшість спеціалістів до 13-14 год закінчувли огляд, то терапевту було неперелевки .Почують що "Осадча" приїхала ,так звали Осадченко Надію Іванівну і йде півсела. В перші роки і я ще підключався допомогти після огляду своїх хворих. Закінчуємо бувало і о 15-16 год, а хлібосольні господарі ще й обід організують та й по 100грам нал"ють. Повертаємось вже темно. Відслідковував за явкою жителів оргметодкабінет і, якщо мало приходило людей, місцеві медпрацівники отримували прочухана й на другий день чекай сотню викликаних. Бувало, огляну своїх й читаю щось і чую під дверима:" Хто ж з гінекологів? Грузин чи ні?" (чомусь так Муковоза охрестили). Через якийсь час чую ця ж бабця, вийшовши з кабінету гінеколога: " Та він, він. Ох же й гарно оглянув! Піду ще й кумі Онисці скажу, нехай прийде покажеться". Після сотні оглянутих на другий день вранці їдемо, а Осадченко Н. І.: "Хоч би сьогодні менше було людей. В мене після вчорашнього вуха від трубки болять й права рука болить від накачування груші(всім же тиск міряла)." Войтович Б. Ф. й підкине : " В мене палець ось не згинається наоглядався прямої кишки". Заверує Муковоз М. О. : "Вам ще добре, а я ліг спати й тільки очі зімкну, а вони перед очима блис, блис. Махну рукою, а вони знову блис ,блис". І такі виїздні прийоми були. В село їдемо, зранку сміємось, анікдоти свіжі розповідаємо, а назад -викручі та виморені - мовчимо.

 Розділ 6

Шполянська підстанція екстренної медичної швидкої допомоги. Матеріал зібраний завдяки лікарю швидкої допомоги Руденко Сергію Олександровичу.

З особливим почуттям ставлюсь до працівників швидкої допомоги, адже від них дуже часто залежить людське життя. Вони завжди знаходяться на передовій й від швидкості їх прибуття на місце біди та швидкості прийняття рішень, вміння негайно орієнтуватись й діяти, залежить подальша доля людини. Міцні нерви, неабияка витривалість та здатність організма адаптуватись, працювати в постійному стресі та дизритмії, властиві далеко не кожному .На швидкій працюють лише сильні й мужні люди .Наш обов"язок згадати їх поіменно, наскільки дозволить зробити це пам"ять й залишити їх наступним поколінням медиків та громадськості.

Перше відділення швидкої допомоги знаходилось в крилі будівлі стоматологічної поліклініки по вул. Жовтневій( на сьогодні Національна). В 70-ті роки відділення швидкої допомоги перевели до приміщення, яке знаходилось поруч з "Водолікарнею" по вул. Комсомольська (Волонтерська).

В 1983 році, після відкриття нової поліклініки, швидка допомога переїхала в південне її крило, де знаходиться й на сьогодні. З 1983 року вже 38 років завідує відділенням Шрам Анатолій Дмитрович. Намагатимемось відновити прізвища всіх лікарів та середнього медперсоналу ,які віддали роки життя цій нелегкій ниві.

Лікарі швидкої допомоги: Чепуренко Семен Кирилович, Славінський Ксенофонт Васильович, Прудкий Микола Петрович, Котенко Іларіон Антонович, Петрушенко Анастасія Петрівна, Пісчана Ніна Євгенівна, Кержнер Юрій Самійлович, Гладковський Леонід Леонтійович, Скачидорога Олександр Лаврентійович, Шрам Анатолій Дмитрович, Черченко Микола Степанович, Руденко Сергій Олександрович, Вербівська Олена Олексіївна.

Фельдшери швидкої допомоги: Мірошник Марія Оксентіївна, Козак Марія Митрофанівна, Колісник Тетяна Петрівна, Єфремова Марія Тимофіївна, Сліпенкова Поліна Іванівна, Ткаченко Любов Климентіївна, Кучерова Людмила Степанівна, Литвиновський Володимир Володимирович, Гурченко Володимир Вікторович, Лютова Людмила Олексївна, Клименко Зінаїда Сергіївна, Гончаренко Капітоліна Андріївна, Паскида Василь Іванович, Лисенко Людмила Дмитрівна, Побігайлова Тетяна Іванівна, Параскун Ніна Різник Людмила Миколаївна, Канонюк Олександр , Канава Анастасія Олександрівна, Мовчан Павло Іванович, Муж Володимир Іванович, Кущенко Любов , Зозуля Іван Іванович ,Ворона Борис Іванович, Осаула Ольга Григорівна, Мельниченко Валерій Анатолійович, Єлесіна Валентина Іванівна, Задрожній Тарас ,Бублій Станіслав Іванович, Бірюк Наталія Борисівна, Семенюк Ірина Владиславівна, Терещенко Олесандр Дмитрович, Перетятько Анатолій Миколайович, Власенко Валентина Петрівна, Семенюк Олександр Олексійович, Перевізник Сергій Леонідович, Гайдаш Оксана Михайлівна, Шовковий Олександр Олександрович ,Коливай Анастасія Василівна, Гупало Леся Григорівна, Русіна Надія Павлівна, Слива Іван Олександрович, Бутко Марина Миколаївна, Компанцов Вячеслав Михайлович, Голець Юлія Петрівна, Живицька Яна Валеріївна, Пташник Людмила Миколаївна.

Медичні сестри диспетчери: Осадча Віра Данилівна, Луняченко Поліна Федотівна, Жук Роман Володимирович ,Лепська Вікторія Вікторівна, Каландирець Олена Анатоліївна ,Білоус Ганна Олександрівна, Пташник Людмила Миколаївна.

Тулуман Наталія Петрівна -диспетчер( мол медсестра).

Низький уклін водіям та санітаркам, які також несли важку ношу боротьби за людське життя.

 Розділ 5 (продовження)

До 1982 року ми працювали з Володимиром Васильовичем Теребіновим й з 20. 04. 1982 року мене призначили зав .відділенням. В. В. Теребінов важко хворів й невиліковна хвороба забрала його від нас занадто рано.

З 1982 року ряди психіатрів поповнив Сидоренко Сергій Іванович й ми дружно та успішно працювали до 2005 року. Маючи практичий досвід ,я намагався допомагати порадами та професійною літературою, якої вже накопичилось чимало.

З 1987 року до нас приєднався Галушко Іван Васильович, який проявив себе кваліфікованим, талановитим психотерапевтом. Організував в поліклініці кабінет психотерапії, де успішно надавав допомогу хворим з межовими станами розладів психіки. Іван Васильович перейшов на приватну практику надання допомоги.

В 1979 році дуже короткочасно працював у нас наркологом лікар Товстик, долю якого не знаю.

В кінці 80-х років велику увагу приділяли наркологічній допомозі й в приміщенні біля "Водолікарні" відкрили міжрайонний амбулаторний наркодиспансер, в якому працювали: Гладковський Леонід Леонтійович, Панчишин Василь Ярославович та Старов Валерій Петрович.

На початку 90-х років диспансер ліквідували. Старов В. П. отримав тяжку травму й вийшов на інвалідність .Гладковський Л. Л. незабаром вийшов на пенсію по віку . Довгий час продовжував працювати наркологом,

вже в кабінеті нарколога поліклініки, Панчишин Василь Ярославович. В останні 4 роки наркологічну службу очолює Юлія Олександрівна Трохимець.

В наркокабінеті в різні роки працювали незамінні працівники середньої ланки - медсестри: Верніченко Кіра Дмитрівна, Лепетуха Віра Антонівна, Похило Катерина Василівна.

Старшими медсестрами в психоневрологічному відділенні працювали: Алієва Наталія Іллінічна, Михайлова Людмила Анатоліївна, Лозінська Лідія Василівна, Колотило Тамара Макарівна, Слюсар Ліна Василівна, Слуцька Раїса Костянтинівна, Сіренко Валентина Миколаївна, Козленко Катерина Дмитрівна.

Колектив та хворі пам"ятають й медсестер: Замашну Мотрю Микитівну, Заволоку Олександра Дмитровича, Бебешко Тамару Іванівну, Скотар Антоніну Прокіпівну, Гончар Віру Василівну, Терещенка Олександра Дмитровича, Семенюка Олександра Олексійовича, Лебедович Ганну Денисівну. В останні роки у відділенні працювали:Немна Галина Іванівна, Похило Катерина Василівна, Лісовенко Надія Іванівна, Воскобійник Оксана ,Мошинська Ілона, Тригуб Світлана.

В кабінеті психіатра поліклініки працювали:

Наконечна Олена Митрофанівна, Славінська Віра Степанівна, Потеряйко Ольга Григорівна, Богдан Галина Волдимирівна та з 1996 року - Колотило Тамара Макарівна.

До 1996 року успішно надавало допомогу психоневрологічне відділення на 50 ліжок, яке відкрили ще на початку 60-х років на базі "Водолікарні." Багато було зроблено для зміцнення його матеріальнотехнічної бази. Лікарня обмежувала фінансування відділення й нам у всьому допомагав цукровий завод та надзвичайно багато роботи виконували власними силами й допомагали хворі. Будівлю обклали плиткою, поверх металу вкрили покрівлю шифером, замінили трасу водопостачання, переробили опалення від заводської теплотраси, переробили підлогу в туалетах на бетоновану ,зробили другий туалет та кімнату гігієни, поставили нові електробойлери на підігрів води ,перестелили підлогу коридора на 2-у поверсі, зробили металевий паркан навколо відділення. Зібрали гарну бібліотеку для хворих та медперсоналу, працював фізкабінет та кабінет психотерапії. Поруч з приміщенням існував гарний підвал й відновили його роботу ,де зберігали додаткові продукти. Однієї осені заготували для хворих біля 3 тон яблук.

В 1996 році, в рамках реорганізації, відділення закрили. Головний лікар Волик М С дозволив збереження15 ліжок на базі інфекційного відділення за умови, що ми самостійно зробимо ремонт й відділення відповідатиме всім вимогам.

Випрошував на підприємствах і в кого що міг ,вдома лише ночував й разом з залишками медперсоналу ми зробили ремонт на протязі виділеного для нас місяця. До кінця року надолужили й виконали план ліжко-днів.

З 2005 року у відділенні та поліклініці залишився Сидоренко Сергій Іванович, так я вийшов на пенсію по вислузі років й змінив місце роботи. В 2008 році за мого сприяння зроблено капітальний ремонт відділення . В 2011році психоневрологічні ліжка ліквідовано. Яка державна влада таке й ставлення до душевно хворих!

Невдячна й важка справа давати оцінку колегам та й чи буде вона об"єктивною?Природнім буде й не співпадання оцінки лікаря колегами та хворими. Далеко не завжди в лікарі поєднуються його висока професійність з людськими якостями. Ідеальний варіант, коли поєднуються професійність з людяністю, співпереживанням, співчуттям, добротою .Добре, коли є вибір кого обрати. Візьму на себе відповідальність серед наркологів виділити Гладковського Леоніда Леонтійовича. При цьому ні наскільки не применшуючи авторитет інших.

Леонід Леонтійович прийшов в наркологію зрілим фахівцем - лікарем-терапевтом, який вже сформувався й міг оцінити хворого не лише як нарколог. В нього простежувалась системність й добросовітсність ,як в роботі так і веденні документації. Він жодного разу не поклав хворого без особистого огляду й не описавши в деталях його стан та не давши призначень. ( ще на цьому зупинемось пізніше)Робив це грамотно й вміло. Мабуть, ніхто на робив скільки як він по роз"ясненню наслідків зловживання алкоголем та наркотичної залежності. В школах його знали й він цікаво та доступно розкривав проблему та добре володів аудиторією.

Серед середнього медперсоналу я цінував всіх й ставився по роботі рівно-вимогливо. Прийшовши до відділення, перші півроку, багато чому вчився в медсестер. Вони були всі досвідчені й вивчили та знали багатьох хворих, їх характери та поведінку. Виокремлю Заволоку Олександра Дмитровича, як працівника супернадійного. Ночами, коли він чергував ,я спав спокійно, бо знав, що оцінить тіжкість хворого й за необхідності зателефонує, завжди дасть ради при збудженні ,буйстві хворого.

Раптово й рано відібрала його в нас страшна хвороба.

Працювала з нами й Бебешко Тамара Іванівна, без якої відділення не уявлялось. Доброта та довірливість й відкритість зашкалювали й частенько обертались для неї проблемою. Людина ,яка не вміла відмовити. Більше неї ніхто не збивався з свого ж графіка чергувань. Палочка-виручалочка для всіх. В кого виникла якась проблема з чергуванням, дзвінок й вже котиться колобком до відділення .Зловживали її добротою й в затримці передачі чергувань. Вечірня зміна о 18-00. Я мав звичку телефонувати біля 17-30 й розпитати ситуацію у відділенні. Доповість і я- спокійний. Після зміни телефоную о 19-30, щоб нова зміна, оглянувши свіжим оком ,доповіла про тяжких хворих. Знову голос Тамари Іванівни. "Чому Ви досі на роботі?". " Та Валя щось припізнюється". Чую кричить на хворого, а я не любив і не дозволяв цього, а через хвилину вже обіймає й ледь не цілує. Хворі платили їй взаємністю ,але були й невдячні з причини хворобливого стану. Тоді Тамарі Іванівні, за свою довірливість, випадало їхать й шукати втікача з відділення.

Мої дівчата були найкращі й декого ще згадаю пізніше, а вцілому любив всіх.

 5 розділ

Останній із могікан української психіатрії Йосип Адамович Поліщук ( Зав. каф. психіатрії Київського інституту удосконалення лікарів) наголошував, що по стану розвитку психіатрії та ставленню до душевно хворих, можна оцінити державу ."Відвідайте психіатричні заклади й побачите, що являє собою держава". А ще справедливо говорять:" Втратив 100 крб -нічого не втратив, втратив 100 друзів - багато втратив, а втратив розум - втратив все!" Психічно хвора людина є самою незахищеною і безпорадною.

Головним психіатром області з 1959 по 1979 роки був Микола Петрович Решетняк, невропатолог , який пройшов перепідготовку з психіатрії ще старої школи психіатрів. Йому, завдяки наполегливій та заповзятій роботі, вдалось створити мережу психіатричих закладів максимально наближену та доступну хворим. На початку 60-х років минулого століття було утворено 8 психоневрологічних відділень при райлікарнях. .Зокрема, на базі "Водолікарні" , яка знаходилась в центрі нашого міста, в 1961-у році розмістили 60 ліжок психоневрологічного профілю.

Важко сказати хто був ініціатором та натхненником побудови водолікарні, але подібного в районах не було. Високовартісний та складний технічно проект, забезпечував лікування різноманітних хвороб. Функціонували витяжні ванни, різноманітні душі та інше. На той час у відділенні працювали лікарі:Капшученко Г. П., Вовк М. М. та Дорохов( на жаль ініціали не вдалось дізнатись). В1971році, з невідомих мотивів, відділення перевели в двохповерхову будівлю в районі цукрозаводу. До цього часу там перебувала санепідстанція.

З 1970 року завідував відділенням Генадій Станіславович Вітковський та в кінці 70років з Антонівської дільничної лікарні приїхали до Шполи подружжя Теребінових й після курсів на базі обласного психоневрологічного диспансеру приступив до роботи психіатром Володимир Васильович Теребінов.

В 1977 році Вітковський Г. С. залишає Шполу й переїздить до Полтавської області.

На 50-ти ліжкове відділення залишається один лікар та дають сумісництво лікарю невропатологу Кольві Миколі Федоровичу.

Чому і як я став психіатром.

Вступаючи до медінституту ,я мріяв стати хірургом, як і великий хірург та вчений Микола Іванович Пирогов .Але , дізнавшись про Вольфа Мессінга, зацікавився надзвичайними можливостями людської психіки. На третьому курсі, читаючи лекцію по фізіології ВНД, професор П. І. Сябро запросив на лекцію відомого на той час гіпнотизера Бориса Тульчинського. Останній на протязі 30 хв демонстрував на наших однокурсницях своє вміння володіти гіпнозом, проводив різноманітні навіювання та явища гіпнотичної каталепсії. Я ще більш зацікавився психологією та психіатрією.

На п"ятому курсі навчання , при проходженні психіатрії ,нашу групу вів на той час доцент Володимир Іванович Полтавець. Пізніше він захистив

докторську, став професором і зав. кафедрою в інституті удосконалення лікарів тодішнього Дніпропетровська.Надзвичайно цікавий, непересічний, неординарний, високоосвічений ерудит та психіатр. Переїхав до Києва й викладав в університеті "Києво-Могилянська академія" та вів цікаві передачі на телебаченні в програмі " Без табу".

Екзамен з психіатрії здавав я на післяопераційному ліжку. Володимир Іванович прийшов з білетом, любязно привітався, поцікавився самопочуттям. Залишив білет для озайомленя й хвилин на 20 зник. Повернувся: "Розповідайте, що там у Вас?".Я не встиг відповісти на перше запитання ,як він: "Молодец! Ви естественно психиатром не будите". Я від розгубленості нічого не встиг промимрити, як він поставив до залікової книги "Відмінно" й раптово зник. Часто пригадую свій екзамен з психіатрії й сумую за Володимиром Івановичем, який трагічно загинув у Києві.

Потрапити на інтернатуру по психіатрії було нереально й неможливо. З курсу в 300 лікарів взяли психіатрами біля десяти. Наше з дружиною прохання розприділити на Черкащину не задовільнили й змушені їхати до м. Павлоград лікарями-терапевтами. Дружина, на початку ,залишилась з маленькою донькою в Шполі ,а я приступив до проходження інтернатури ( 7-й рік навчання-роботи). Мені таланило в житті на вчителів і завідуючі терапевтичним та інфекційним відділеннями були високопрофесійними фахівцями та вмілими вчителями й багато чому мене навчили, а я мав велике бажання вчитись. Під кінець інтернатури нам не надали житло й МОЗ задовільнило наш переїзд на Черкащину.

З 01. 08. 1976 року я - дільничний терапевт Шполянської райлікарні й знову мені повезло з вчителем. Марченко Галина Іванівна привчила до системної роботи, дисципліни ,відповідальності та порядку. Важка епідемія грипу сезону 1976-1977 років, коли падали з ніг, обслуговуючи по 30-35 викликів пішки. Сам же мрію про психіатрію й намагаюсь щось дістати та читати на цю тематику. Здається, навесні 1977року завітав до Шполи з демонстрацією своїх незвичайних можливостей той самий Борис Тульчинський . По завершенні сеансів зустрівся з ним за кулісами сцени, пригадав зустріч в Дніпрі й клопочусь, що так хочу стати психіатром та психотерапевтом. Він дружньо подивився в очі й відповів: " Хотите, значит станете", що збагатило мої надії.

Остаточну крапку у виборі моєї професії поставив випадок про який знала ледь не вся Шпола і який трапився на моєму чергуванні по лікарні.

Чергую вніч з 25-го на 26-е червня 1977року. Читаю щось з кардіології й дзвінок: "Негайно йдіть до терапії - шлункова кровотеча". Підіймаюсь по гвинтових сходах (лІфти на той час ще не працювали й хворих підіймали на ношах вручну) на третій поверх й перед очами постає жахлива картина. Хворий виблюнув кров"ю фонтаном так, що його ліжко, підлога й ліжко сусіда в крові. Встигаємо зробити внутрішньовенно кровозупинне, покласти холод на живіт і т. д .й вени спались. Хворий глипає, блідий немов папір. Вже напочатку, викликали ургентного хірурга Войтовича Б. Ф . Хворий гасне на очах і я викликаю з будинку начмеда та хірурга Слінькова О. А . Він швидко приходить і йде на венесецію о 23 год 20 хвилин. .Забігає до нас медсестра з хірургії й вся труситься, бліда, ледь не така як наш хворий, й кричить: "У нас хворий з вікна вистрибнув". Вибігаю на подвір"я й в затінках поганого освітлення бачу, що під стіною гола людина, поруч бильце від ліжка, розбите скло. Наказую медсестрі негайно прикотити каталку. Прикочує й сама втікає .В цей час хворий підіймається на ноги й в нього з черевної порожнини звисає кишківник. Я обхоплюю його й через квітник доносю до каталки, кладу, підбираю кишківник й вкладаю на живіт, накриваю простирадлом й намагаюсь котити ,але передні колеса зміщуються. Знаходиться смільчак з хворих, який допомагає мені докотити до приймального відділення й підняти на знятих ношах до дверей операційного блоку ( пізніше ми познайомились й заприятелювали з моїм помічником). Ставимо ноші на підлогу. Хворий стих й ніби не подає ознак життя. Кличу медсестру з хірургії, щоб побула біля хворого, а сам вирішив порадитись з Сліньковим, як діяти далі й що робити. Лише пройшов половину сходів до 3-го повеоху, як чую жахливий крик й тільки заляпотіли чиїсь ноги. Біжу вниз до хворго й постає нова картина. Хворий піднявся на повний зріст, вхопив себе за петлі тонкого кишківника й на моїх очах розриває тонку кишку . При моєму наближенні, встигає мене вдарити своїм кишківником через плече, моє обличчя. Я в крові, стіна ,підлога .Знову валю його на ноші, збираю кишківник з підлоги, який як в атласі ,лежить з пульсуючими брижейковими артеріями. Знову все збираю в порожнину живота, накриваю простирадлом й додатково фіксую другим простирадлом. В цей час чується рятівний голос Войтовича Б. Ф.,якого привезла швидка з дому. Хворого о 24-00 заносять до операційної. Я всю ніч біля хворго з кровотечею, а Войтович та Сліньков до 5-00 оперували. Витратили 15 л розчинів на перемивання черевної порожнини, видалли біля 2 м. нежитєздатного кишківника. Зробили анастомоз бік в бік. Хворого виписали на 10-й день з лікарні. При падінні він трішки пошкодив надколінник та порізав ступню об скло. Фабула - передісторія. Хворого підібрала швидка допомога з вулиці .При обстеженні з"ясувалось, що в нього перфорація виразки шлунку в якому ще й були залишки самогону. Вшили виразку й лікували в хір. відд., але на другу добу у хворого виникла біла гарячка. Він був фіксований й отримував лікування. В станні збудження розвалив ліжко, розбив бильцем вікно й вистрибнув через нього. При падінні шви розірвались й кишківник випав з черевної порожнини.

26 червня до лікарні приїздив Міністр охорони здоров"я України Романенко Анатолій Юхимович для вручення нагороди лікарні. До 10 години скло вставили, стіни здерли від слідів крові та забілили. Навіть натяків на пригоду не було.

Цього дня я дав собі слово, що обов"яково стану психіатром .В описаному, жодного слова вигадки чи художнього домислу.

Після від"їзду Вітковського Г. С .з"явилась посада психіатра й головний лікар дав мені добро на перкваліфікацію. З 18. 01. 1978 року я - курсант на кафедрі психіатрії Київського ІУЛ, яку очолював останній із могікан Поліщук Й. А. Він нашому курсу, останньому, відчитав повний свій курс лекцій, а у вересні 1978 року по дорозі до лікарні ім. Павлова помер. Повернувся я на своє робоче 1 липня 1978 року. (далі буде)

 Розділ 4

Розповідь про історію спеціалізованих служб та відділень розпочну з отоларінгології і не тільки тому, що ми з Євгеном Віталійовичем Нордіо земляки ( він з Токмака, а я з під Мелітополя Запорізької обл) і він подав першим відомості про свою службу, а ще й тому, що моє ставлення до цієї служби особливе. Справа в тому, що отоларінголог був моїм першим лікарем з яким я мав справу в дворічному віці.

Моя бабуся готувала пиріжки з квасолі та гороху і я тихенько засунув собі до носа горошину. Через декілька днів дитя почало вередувати, плакати й ковирятись в носі, який припух. В селі допомогу надати не змогли й мене на підводі по багнюці повезли до Мелітополя, де мій рятівник успішно витяг горошину, яка набухла й вже поключилась. Навіть й таке явище, як сунути собі щось до носа, може бути генетичним .Старшенькій було років чотирі. Літо, спека і їдемо з нею на наш БАМ. Я куняю, а вона запитує: "Тато, а що буде коли в ніс білетик засунути?". Пропустив мимо вух та й прийшли додому. Пообідали й лягли відпочивати ,а вона щось крутиться й потім чмих раз, другий, а за третім білетик, мов корок з пляшки вилетів. Обом нам в різному віці й тонзілектомії робили.

В народі існує вислів: " Тричі переїхати рівня тому, що раз погоріти". Наша отоларінгологічна служба натерпілась від переїздів, як ніяка. Патріархом цієї служби залишилась Плахотнік Тамара Іванівна, яка процювала в лікарні з 50-х до 70-х років, а згодом ще й в залізничній лікарні завершувала службу справі. В 60-х роках працювала за даним фахом і Шевченко Неля Леонівна, дружина одного з секретарів райкому партії. На 1971 рік райлікарня мала ЛОР відділення на 25 ліжок ,яке знаходилось на теріторії лікарні по вул. .Мар"янівській в окремій будівлі радянських часів. Збереглась й до сьогодні , використовується для житла й обросла прибудовами до невпізнання. На той час у відділенні працювали Левченко Микола Опанасович та Нордіо Євген Віталійович . В1976 році відділення перевели до новозбудованої лікарні й розширили до 30 ліжок .Допомогу надавали ці ж лікарі та з 1978 по 1982 рік працював молодий лікар Мірошник Микола Миколайович. Він в 1982 році перейшов до залізничної лікарні. а потім переїхв у Смілу.

В 1982 році відділення в лікарні закрили й служба перейшла до залізничної лікарні, де відкрили відділення на 45 ліжок. Спочатку перевели туди й Нордіо Є. В., а згодом і Левченка М .П.. В 1994 році знову закрили відділення в залізничній лікарні та поновили в райлікарні, вже на 20 ліжок, а лікарі продовжують дрейфувати за своїми-несвоїми ліжками.

З 1987 року лави отоларінгологів поповнив молодий лікар Плесяк Сергій Петрович. Під час реорганізації лікарні в 1996 році ліжка спочатку скоротили до 15-ти, а потім до 10-ти. В 2011році ЛОР відділення перевели з головного корпусу в інфекційний на місце ліквідованого психіатричого відділеня. Не завершились митарства й цим і в 2017 році відділення закрили й залишили 5 ліжок при хірургічному відділенні, де надає допомогу хворим Плесяк С. П.. Євген Віталійович Нордіо пішов на пенсію весною 2020 року, а декількома роками раніше - Левченко М. О.. Обидва лікарі користувались авторитетом, як у хворих так і колег й лікарня втратила висококваліфікованих спеціалістів,які віддали по 40 років життя медичній справі.

Розповідаючи долю отоларінгологічної служби та її спеціалістів, буде великим гріхом не згадати великого земляка Олексія Сидоровича Коломійченка (30. 03.1898р. - Шпола -- 17. 08 .1974 .р Київ). Перший директор інституту отоларінгології Академії медичних наук України, член кориспондент АН УРСР, вчений з світовим ім"ям . Саме на його честь, до роковин народження, проводились виїздні конференції отоларінгологів на базі нашої лікарні. Останній приїзд директора інституту отоларінгології Дмитра Ілліча Заболотного до Шполи відбувся 31 березня 2008 року. Лікарі нашої лікарні підтримували звязок з керівництвом інституту й направляли на консультації та складні оперції жителів району.

Своєму існуванню лікарня повинна завдячувати братам Олексію та Михайлу Коломійченкам й прикро, що в лікарні зникло відділення. А щоб на це сказав Олексій Сидорович?

+2