Розділ 4

Розповідь про історію спеціалізованих служб та відділень розпочну з отоларінгології і не тільки тому, що ми з Євгеном Віталійовичем Нордіо земляки ( він з Токмака, а я з під Мелітополя Запорізької обл) і він подав першим відомості про свою службу, а ще й тому, що моє ставлення до цієї служби особливе. Справа в тому, що отоларінголог був моїм першим лікарем з яким я мав справу в дворічному віці.

Моя бабуся готувала пиріжки з квасолі та гороху і я тихенько засунув собі до носа горошину. Через декілька днів дитя почало вередувати, плакати й ковирятись в носі, який припух. В селі допомогу надати не змогли й мене на підводі по багнюці повезли до Мелітополя, де мій рятівник успішно витяг горошину, яка набухла й вже поключилась. Навіть й таке явище, як сунути собі щось до носа, може бути генетичним .Старшенькій було років чотирі. Літо, спека і їдемо з нею на наш БАМ. Я куняю, а вона запитує: "Тато, а що буде коли в ніс білетик засунути?". Пропустив мимо вух та й прийшли додому. Пообідали й лягли відпочивати ,а вона щось крутиться й потім чмих раз, другий, а за третім білетик, мов корок з пляшки вилетів. Обом нам в різному віці й тонзілектомії робили.

В народі існує вислів: " Тричі переїхати рівня тому, що раз погоріти". Наша отоларінгологічна служба натерпілась від переїздів, як ніяка. Патріархом цієї служби залишилась Плахотнік Тамара Іванівна, яка процювала в лікарні з 50-х до 70-х років, а згодом ще й в залізничній лікарні завершувала службу справі. В 60-х роках працювала за даним фахом і Шевченко Неля Леонівна, дружина одного з секретарів райкому партії. На 1971 рік райлікарня мала ЛОР відділення на 25 ліжок ,яке знаходилось на теріторії лікарні по вул. .Мар"янівській в окремій будівлі радянських часів. Збереглась й до сьогодні , використовується для житла й обросла прибудовами до невпізнання. На той час у відділенні працювали Левченко Микола Опанасович та Нордіо Євген Віталійович . В1976 році відділення перевели до новозбудованої лікарні й розширили до 30 ліжок .Допомогу надавали ці ж лікарі та з 1978 по 1982 рік працював молодий лікар Мірошник Микола Миколайович. Він в 1982 році перейшов до залізничної лікарні. а потім переїхв у Смілу.

В 1982 році відділення в лікарні закрили й служба перейшла до залізничної лікарні, де відкрили відділення на 45 ліжок. Спочатку перевели туди й Нордіо Є. В., а згодом і Левченка М .П.. В 1994 році знову закрили відділення в залізничній лікарні та поновили в райлікарні, вже на 20 ліжок, а лікарі продовжують дрейфувати за своїми-несвоїми ліжками.

З 1987 року лави отоларінгологів поповнив молодий лікар Плесяк Сергій Петрович. Під час реорганізації лікарні в 1996 році ліжка спочатку скоротили до 15-ти, а потім до 10-ти. В 2011році ЛОР відділення перевели з головного корпусу в інфекційний на місце ліквідованого психіатричого відділеня. Не завершились митарства й цим і в 2017 році відділення закрили й залишили 5 ліжок при хірургічному відділенні, де надає допомогу хворим Плесяк С. П.. Євген Віталійович Нордіо пішов на пенсію весною 2020 року, а декількома роками раніше - Левченко М. О.. Обидва лікарі користувались авторитетом, як у хворих так і колег й лікарня втратила висококваліфікованих спеціалістів,які віддали по 40 років життя медичній справі.

Розповідаючи долю отоларінгологічної служби та її спеціалістів, буде великим гріхом не згадати великого земляка Олексія Сидоровича Коломійченка (30. 03.1898р. - Шпола -- 17. 08 .1974 .р Київ). Перший директор інституту отоларінгології Академії медичних наук України, член кориспондент АН УРСР, вчений з світовим ім"ям . Саме на його честь, до роковин народження, проводились виїздні конференції отоларінгологів на базі нашої лікарні. Останній приїзд директора інституту отоларінгології Дмитра Ілліча Заболотного до Шполи відбувся 31 березня 2008 року. Лікарі нашої лікарні підтримували звязок з керівництвом інституту й направляли на консультації та складні оперції жителів району.

Своєму існуванню лікарня повинна завдячувати братам Олексію та Михайлу Коломійченкам й прикро, що в лікарні зникло відділення. А щоб на це сказав Олексій Сидорович?

+2

 Продовження

30. 06 .1994 року Діденко Дмитро Самійлович несподівано для мене пішов на пенсію й з 01. 07 .1994 року до 21. 04 .2005 року посаду головного лікаря займав Заслужений лікар України Волик Микола Семенович. Після закінчення Київського медінституту він 21 рік плідно працював у Лебединській дільничній лікарні.

Економічна криза, зумовлена невмілим реформуванням країни, зростала й занепад розповсюджувався й на медичну галузь. Протягом 1996 - 1998 років скорочено 180 ліжок й 214 медичних працівників. З території старої лікарні,, яка знаходилась по вул. Мар"янівській, були переведені гінекологічне та пологове відділення, ліквідували психіатричне відділення й залишили з 01. 10. 1996 року лише 15 ліжок в переобладненому крилі інфекційного корпусу.

Змінилась на негативну атмосфера та мікроклімат в колективі. Часом з"являлись проблеми з своєчасною виплатою зарплати та з"явився бартер, коли замість грошей пропонували цукор, пшеницю й навіть кукурудзу. Зростав дефіцит на медикаменти та зникали кошти на їх придбання.

На початок двотисячних років ситуація трішки вирівнялась й зарплата виплачувалась регулярно.

21. 04. 2005 року на сесії Шполянської райради демократичним шляхом обрано головним лікарем травматолога Уманця Василя Петровича, який і на сьогодні очолює колектив лікарні. За час його керівництва проводились поточні ремонти, заміна участків теплотраси, газових котлів.

Добудовано приміщення та встановлено ліфт до неврологічного відділення ,що зняло довготривалу пробему госпіталізації лежачих хворих до відділення. Придбано немало апаратури для покращення діагности та лікування хворих.

З 2012 року виникла пробема з очисними спорудами в райлікарні й на протязі вже 8 років проводяться ремонтні роботи, на які витрачено мільйони гривень, а ремонт, на жаль, не завершено не з вини головного лікаря Уманця В. П. Лікарня внутрішньо виглядає добре і одна з кращих в області. Відбувся кадровий провал й виник великий дефіцит спеціалістів. Особливо з весни 2020 року коли лікарню залишили Заслужений лікар України зав. неврологічним відд. Кольва М. Ф., зав. очним відд. лікар вищої категорії Логвінова З. І., лікар отоляринголог Нордіо Є. В., зав. інфекційним відд. Мовчан В. О. Падіння продовжувалоь й в 2011 році ліквідовані психіатричні ліжка та скорочені інші й на сьогодні лікарня має 215 ліжок

В рамках державної реформи охорони здоров"я 01. 07. 2013 року від лікарні відійшла швидка допомога, яку більше 35 років очолює Шрам Анатолій Дмитрович й має назву: "Звенигородська станція екстенної медичної швидкої допомоги Шполянська, підстанція екстренної медичної швидкої допомоги" з відповідним підпорядкуванням.

В 2014 році від лікарні відійшла мережа амбулаторної допомоги й утворився : " Комунальний заклад Центр первинної медико санітарної допомоги" і на сьогодні Шполянської ОТГ. Це призвело до непорозумінь та суперечок в колись єдиному колективі.

В 2020році лікарня отримала новий статус й носить нову назву: "Комунальне некомерційне підприємство Шполянська багатопрофільна лікарня ім братів О. С. та М. С. Коломійченків"Шполянської районної ради.

17. 07. 2020 року вийшла Постанова Верхоної Ради України про утворення нової мережі районів й Шполянський район утратив свій статус й ми стали Звенигородським районом.

На сесії ще Шполянської райради було вирішено передати лікарню в підпорядкування Шполянської ОТГ , а її депутати прийняли рішення про взяття її на свій баланс . На сьогодні переєстрація не завершена.

З квітня 2020 року лікарня отримала статус опорної по боротьбі з коронавірусомю Проведена величезна робота по перелаштуванню інфекційного відділення, зокрема, забезпечення кожної палати та хворих киснем з централізованої подачі. Проводились навчання по підготовці кадрів для роботи в надзвичайній ситуації. Сформовані бригади лікарів та медсестер, які позмінно надають допомогу жителям не тільки колишнього Шполянського району, а сусідніх. В тяжкий час епідемії коронавірусу медики мужньо виконують свій професійний обов"язок. З 2005 року я не працював у лікарні й мені важко описати внутрішні проблеми та мікроклімат колектива.

Наш рідний БАМ

Далекоглядним й продуманим було рішення тогочасної влади побудувати поруч з лікарнею житловий будинок для медиків. Для забезпечення роботи в лікарні обрано розумний варіант. Чергування по лікарні забезпечувалось черговимлікарем, а вразі необхідності, викликались необхідні спеціалісти ,які чергували вдома. Це називалось ургенством .Оскільки більшість спеціалістів проживало поруч, то вони швидко надавали допомогу. При викликах з міста втрачався час та бензин на роз"їзди.

Житловий будинок здали в експлуатацію в квітні 1977 року й добре пам"ятаю як 7 квітня ( на Благовіщеня) ми зайшли до власного ( державного) житла. Пізніше при приватизації житла нас ще добре "нагріли", коли влаштували спочатку платну приватизацію і на це ми витратили немалі кошти. Пізніше приватизація пішла безкоштовно.

В новозбудованому 70 квартирному будинку проживали практично медпрацівники, або ті хто працював у лікарні. Квартири були кращими по площі та внутрішньому плануванню серед житлового фонду міста. Централізоване круглодобове водопостачання гарячної та холодної води та здешевлена каналізаці, якісне опалення, вирізняло наш будинок. Створився ажіотаж з закупівлі меблів ,які були одноманітні й по обстановці можна було сплутати квартири. Одиниці зуміли придбати (дістати) собі щось краще.

Ми були молоді, здорові, щасливі й народжували та виховували дітей. Утворились товариські групи по під"їздах, спільних інтересах, характерах та вподобаннях.

Труднощі полягали у віддаленості від міста, нерегулярному русі транспорту. Спочатку не було магазина й ніде було придбати навіть хліб .Магазин облаштували на першому поверсі в однокімнатній квартирі з виходом на вулицю. Першою продавчинею була Ліда Діденко. Пізніше побудували магазин й незручність відпала .Найбільшою проблемою була віддаленість від дитсадків та шкіл і наші діти не могли відвідувати позашкільні заклади та секції.

Мало хто мав власний транспорт. Але ми мали й переваги -це ліс, свіже повітря та простір і воля . Навколо будинку, на території лікарні та в лісі й росли наші діти. З метою залучення їх до здорового способу життя ми обладнали футбольний, волейбольний майданчики та встановили баскетбольний щит. Я дістав списані футбольні сітки на ворота. Серед батьків, які найбільше працювали над облаштуванням цього пригадую: Анатолія Логвінова, Володю Карамшука, Леоніда Лютова, Миколу Кольву.

Практично щоденно на майданчиках тривали запеклі баталії з футболу та волейболу. Команда батьків, до якої входили Микола Попелюшко, Петро Гогота, Василь Вітренко, Борис Науменко, Анатолій Іванов, Микола Кольва, Костянтин Жук та покірний слуга,

не залишала шансів на виграш нашим старшокласникам: Володі Карамшуку, Вадиму Логвінову ,Олександру Попелюшко ,Дмитру Вітренко ,Вадиму Жуку, Ігорю Ваколюку, Володі Іванову, Дімі Сові. Оксанка Лютова грала ледь не найкраще серед наших суперників. На зимовий період Анатолій Логвінов обладнав в підвалі кімнату й поставив тенісний стіл.

Жили дружно й весело. На весняні свята сім"ями займали пеньки в лісі де смажили шашлики та грали з дітьми в різноманітні ігри. В сніжні зими на лижні траси виходили: Василь Уманець, Віталій Теліженко, Микола Кольва, Василь Нікорич та інші. В лісі від палацу Абази вниз зробили чудову трасу для саней. Олег Цапенко спорудив санки на які всідались до 8 осіб й летіли вниз аж свистів вітер у вухах .

Підростали діти, яких треба було вчити ,а економічна криза змушувала виживати. В кінці 80-х років мені вдалось організувати земельний кооператив "Медик" й біля будинку всі отримали по 6 соток землі, на якій вирощували для себе овочі. Біля збудованих гаражів добудовували комірчини та сарайчики, в яких захрюкали свині та заспівали півні. Пізніше з"явилась навіть корова. Ранок розпочинався з того, що районний гінеколог, психіатр , інфекціоніст чи терапевт тягли відра з запаркою свиням .До низької зарплати додавались ще копійки на навчання дітей. З 1999 року ми з дружиною перейшли в ще недобудований будинок,але ще довго сумували за рідним БАМом та друзями, які стали покидати нас й назавжди. Відійшли в Засвіти: Вячеслав Кусков, Леонід Лютов, Володимир Карамшук, Віталій Теліженко, Анатолій Логвінов, Дмито Матло, Олег Цапенко. Наш БАМ постарів ,осунувся ,втратив той склад жителів, які заселялись далекого 1977року.

 Розповідаючи про тандем головного лікаря Д. С. Діденка та начмеда Д. С .Заїки, я дещо перескочив у часі. На період з 1973 -го й по 1978 -й роки заступником головного лікаря з медичної частини був молодий талановитий та перспективний хірург Олександр Андрійович Сліньков. Саме на його плечі лягли організаційні питання устаткування відділень, їх упорядкування та обживання на новому місці. Його дружина Тетяна Михайлівна завідувала клініко-діагностичною лабораторією. З квітня 1977-го року вони поселились в нашому будинку, що поруч з лікарнею й більшу частину знаходились на роботі ніж вдома. Олександр Андрійович мав хист художника й додатково займався оформленням різноманітних наочних стендів та художньо оздоблював інтер"єр лікарні .Займася він

й чеканкою по металу. Пригадую, що одна з його робіт знаходилась в кімнаті- музеї братів Коломійченків. Помітивши його організаторські та ділові здібності рішенням ОУОЗ, призначили на посаду головного

лікаря Драбівської районної лікарні.

Заступником головного лікаря з медичної частини було призначено молодого дитячого хірурга та, на той час завідуючого поліклінічним відділенням, Дуженко Володимира Ананійовича, але й він не довго займав цю посаду й був призначений головним лікарем Смілянської райлікарні. Ось вже за ним з 1981 по 1997 роки працював начмедом Заїка Д. С.

Короткочасно займав цю посаду Анатолій Олексійович Іванов (уролог), а потім до 2005 року - Василь Григорович Соколовський (кардіолог). З березня 2005 року заступником по медичній частині працює Михайленко Валентин Володимирович і на сьогодні він - медичний директор.

На 1985 -й рік ліжковий фонд лікарні сягнув 535 ліжок. .Кількість лікарів зросла до 155 чоловік, а середнього медичного персоналу до 479 ( Всього в районі було розгорнуто 655 ліжок)

Чисельність жителів в районі щорічно падала, нарожуваність зменшувалась ,а ліжка нарощували. Справа в тому, що стара система охорони здоров"я передбачала фінансування на кількість ліжок. Чим більше ліжок, тим більше коштів виділялось на утримання лікарні. Вимагалось й виконання плану ліжко-днів й ліжка не мали пустувати. З метою їх заповнення амбулаторній мережі не дозволяли видавати лікарняні листи продовженістю більше 7-8 днів ( окрім довготривалого лікування). Госпіталізували на планове оздоровлення й т. д. Хворі, які могли спокійно лікуватись в домашніх умовах, госпіталізувались .Була й категорія хворих ,які любили похворіти ,адже створені санаторні умови. Забезпечувалось повноцінне калорійне харчування, телевізори, належні санітарно-гігієнічні умови. Хворі забезпечувались безкоштовним мінімумом необхідним для лікування. Не прийнято було говорити про дефіцит, на той час високоефективних препаратів: оксиферіскорбон, церебролізін, лідаз, фестал, панзинорм, 5-НОК й т. д . Препарати видавались по талонах ,а в стаціонарі призначались комісійно, за обгрунтуванням лік. лікаря, зав .відд. та начмеда. З працівниками аптек вітались навіть з протилежної сторони вулиці. Як казав Аркадій Райкін: "Зав. склад , товаровед - уважаемый человек!"

На кінець 80-х років припала тривала стагнація в галузі економіки та це відбилось й на медицині.

У 1983 році відбулась ще одна знакова подія - прийняла перших відвідувачів нова районна поліклініка на 375 відвідувань за зміну. До цього поліклінічне відділення лікарні багаторазово змінювало розташування : в старовинному приміщенні по вул. Гоголя, по вул. Соборній (колишня Леніна), "Водолікарня". Завідували поліклінічним відділенням: Прудкий Іван Іванович, Русіна Любов Іванівна, Теребінова Любов Семенівна ,Дуженко Володимир Ананійович. Завідували новою поліклінікою: Вітренко Василь Дмитрович, Клименко Лідія Андріївна ,Варенко Зоя Леонідівна, Гогота Надія Олександрівна, а на сьогодні - Маєтна Лідія Павлівна.

 3 розділ

З 1957 по 1960 рік головним лікарем районної лікарні був Діденко Дмитро Самійлович . В цей період розпочато будівництво поліклініки на території цукрового заводу на 100 відвідувань в день. Найбільш ймовірно, за кошти заводу .Паралельно розпочалоь й будівництво водолікарні на 50 ліжок в центрі міста.

В1958 році при поліклініці запрацював ЕКГ кабінет.

Станом на 1960 рік в лікарні функціонувало: терапевтичне відділення на 35 ліжок , хірургічне на 22 ліжка, пологове на 10 ліжок, гінекологічне на 23 ліжка, кістково-туберкульозне на 10 ліжок й допомогу забезпечували 51 лікар та 314 середніх медпрацівників.

На цей час відомі прізвища деяких лікарів, що працювали в лікарні:С. Г. Бондаренко -терапевт, Г. П. Капшученко -невропатолог та психіатр, П. Х. Козленко, І. А .Котенко - терапевт,Т. П. Линник -фтізіатр, Г. І. Марченко -терапевт, В. І. Мачерет -дерматолог, Л Л Наконечний Дашківський -хірурги, В. П.Поліщук -терапевт, К. В. Славінський, Р. Т. Третяк - терапевт, Г. П. Шептицький - акушер-гінеколог, Л. М. Горський - терапевт, О. Й. Прохватило - гінеколог.

З 1960 по 1969 роки головним лікарем центральої райлікарні був Віктор Тимофійович Нековаль, який за фахом був педіатр. За його керівництва запрацювало терапевтичне відділення на базі новозбуованого приміщення на території цукрового заводу та "Водолікарня" на 50 ліжок.

Cаме за його керівництва в 1966 році розпочалось будівництво нової районної лікарні, яку назвали : "Містечко здоров"я", а в народі охрестили "БАМ" і про який всі знають.

В1969-у році Віктор Тимофійович був запрошений професором Олександром Абрамовичем Грандо до Києва й зайнявся галуззю статистики України та очолював" Центр медичної статистики Міністерства охорони здоров"я" до 2011 року.

 Продовження

Оскільки, ми наближаємось до часу де учасниками подій був я і моє покоління ,то багато фактів та образів персонажів буде висвітлено мною. Робити це складно й важливо не порвати тонку межу дозволеного. До всього ж, матеріал подаватиметься очима та з пам"яті не просто лікаря, а лікаря-психіатра. Я повторююсь, що це не наукова робота ,а історія більше зібрана з вуст живих свідків й розбіжність дат в місяцях можлива. Зустрінемось й з своєрідними елементами мемуарів і, на жаль, визнаю, що була цензура: царська, радянська ,а є ще й домашня.

З 1969 року повернувся на посаду головного лікаря Діденко Дмитро Самійлович .З його ім"ям пов"язана ціла епоха розвитку та розбудови охорони здоров"я району. Трудову діяльність розпочав фельдшером В"язівської дільничної лікарні пройшов Фінську та Другу світову війни й лікарем-стоматологом приїхав до Шполи в кінці 50-х років .За часів його керівництва завершено будівництво нової лікарні на 300 ліжок за нинішньою адресою по вул. Миколи Амосова.

Заслужений лікар України ,кавалер орденів Леніна, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, Великої Вітчизняної війни 1ступеня !

На мою думку,- це був потужний, сильний керівник авторитарного стилю правління. Любив дисципліну ,порядок, цінував професійність та відповідальність. Особисто я, відвідував його кабінет лише за його викликом, або з крайньої необхідності. Завжди вислухає, все зважить й прийме мудре рішення. На мою адресу жодного разу не зривався на емоції. Найбільше мене захоплювало в ньому заохочення до навчання та вимагання новаторства. Дмитро Самійлович вів політику наставництва й створив систему, при якій старші вчили молодих, а молодь мала можливість вчитись. На 80-ті роки в лікарні сформувася колектив сплаву досвідчених й вже навчених спеціалістів молодого покоління. Слід знати, що перші три роки лікар приносить шкоду, наступні три роки - розпочинає приносити корись, а потім - готовий спеціаліст який приносить користь. Звісно, що це перебільшення й багато залежить від конкретного лікаря.

В лікарні регулярно проводились цікаві клініко-діагностичні та паталого-анатомічні конференції, навчання лікарів та медсестер. Ми мали можливість вчитись й вчились один в одного та зростали професійно. Під свій стиль керівництва він призначив на посаду заступника головного лікаря з медичної роботи Заїку Дмитра Степановича, який був близьким по характеру та стилю керівництва. Працювалось непросто,але з користю для нас і справи. Ми мали справжню школу лікарів лікарні ім братів М С та О С Коломійченків.

Не обходилось й без непорозумінь та дрібних конфліктів ,але в житті не завжди буває все гладко.

Своєму професійному зростанню багато в чому зобов"язаний Марченко Галині Іванівні та Діденку Дмитру Самійловичу, які сформували в мені стержень особистості та прищепили системність в роботі та професіоналізм.

Заїка Дмитро Степанович- заступник гол лікаря з початку 80-х років по 1996 рік .Зразок високої вимогливості, пунктуальності, самодисципліни та дисципліни .Висококваліфікований хірург, який добре орієнтувався в специфіці інших служб. Його шанували й побоювались завідуючі та старші медсестри. Нас обходили його перевірки із-за віддаленості та специфіки служби. Дотримувався крапки й коми при перевірці історій хвороби. При ньому не знали, що таке не здати своєчасно історію хвороби. Любив й цінував порядок у всьому, як на роботі так і в побуті. З відходом цих особистостей з посад, медицина стала втрачати та маліти.

Рівно 10 років йшло будівництво нашого БАМ-у. Необхідно зазначити величезну роль в будівництві лікарні наших славетних земляків братів Михайла та Олекси Сидоровичів Коломійченків. Завдяки їх авторитету та відомості в кабінетах тодішньої влади, пробивались проекти та фінансування будівництва. Вони періодично навідувались на об"єкт будівництва й цікавились поточними проблемами та допомагали вирішити їх. Важко зараз з"ясувати, як конкретно відбувалось фінансування і хто був підрядником будівельних робіт, і не так це важливо. Важливо, що будівництво йшло методом народної участі кожного й всіх колгоспів. Життя показало, що не зовсім вдало обране місце для лікарні й відірваність від міста та поліклініки створює труднощі хворим та медперсоналу й збільшує витрати на її утримання. Багато сил було вкладено й медпрацівниками на вирішальному етапі будівництва. Не один суботник та вихідний провели на новобудові. Книга "Шполянщина 1923- - 2003 роки. Люди. Події. Факти" стверджує: "8 травня 1976 року у переддень 31-ї річниці Перемоги відбулося відкриття лікарні" Насправді, все літо працювали й готувались до новосілля й перших пацієнтів лікарня прийняла вкінці серпня, коли перевели в неї хворих з старих приміщень й стали госпіталізувати нових. Я присупив до роботи в якості дільничного терапевта 1 серпня 1976-го року й встиг побувати на суботнику в терапевтичному відділенні. Другого вересня було моє перше чергування в новозбудованій лікарні. Внутрішнього зв"язку ще не було, телефони, окрім приймального відділення та ще декотрих, не були встановленї . Санітарки кликали до хворих у відділеня .Але швидко все устаткувалось й був налагоджений внутрішній зв"язок, встановлені телефони, а потім й установлена нова АТС, до роботи якої багато зусиль доклав інженер- телефоніст Юрій Левченко.

Нова лікарня розрахована на 300 ліжок. В п"ятиповерхівці розмістились: травматологічне, урологічне, терапевтичне, кардіологічне, неврологічне, очне та педіатричне відділеня, потужний фізкабінет, клініко-діагностична лабораторія, рентгенкабінет, а в окремому корпусі- інфекційне відділення

У 1975 році в районі працювало 109 лікарів та 435 середніх медпрацівників і щорічно колектив поповнювася 7-8 молодими спеціалістами. Брати Олексій та Михайло Коломійченки підтримували зв"язок з лікарнею і на їх честь у приміщенні клубу обладнано кімнату- музей, де зібрані цікаві експонати, що розповідають про життя та наукову діяльність славетних земляків. Пізніше лікарня отримала назву на їх честь ім братів М С О С Коломійченків.

 Сядемо до столу всі на Святий вечір.

Сяйво загориться в кожному вікні.
І на Україні, і в краю далекім,
Там, де б’ється серце нашої рідні.
Веселою колядою славимо Христа! 
Смачної куті вам!Веселого Різдва!

 2 розділ

Зануримось в далеке минуле й спробуємо дізнатись, як розвивалась й з чого розпочиналась медицина в Шполі на кінець 19-го -початок 20-го століть З доступних джерел можна дізнатись, що перша лікарня в Шполі була збудована в кінці 10-го століття на 40 ліжок в районі залізничної колії, близько місця нинішнього елеватора, завдяки Олександру Абазі. Напередодні Першої світової війни, в ній працювали один лікар, два фельдшери й три санітари. Навколо лікарні існувала велика площа де вільно розташовувались підводи, на яких привозили хворих. Легко діставались і залізницею. На ті роки превалювала інфекційна патологія .Ця лікарня звалась земською й в ній на 1911-й рік працювали : лікар Шмуклер Генадій Самійлович та фельдшери Д. І .Дудченко та Ф. М. Пироженко( з кн В. О. Вороневича). На час Першої світової війни додатково обладнали бараки в яких надавали допомогу пораненим та хворим.

Земська лікарня після революційних подій стала радянською й тож Г. С. Шмуклера можна вважати першим головним лікарем, який створював районну систему охорони здоров"я. Авторитетним та шанованим й невтомним працівником на ниві охорони здоров"я був фельдшер Петро Олександрович Каландирцев, який спочатку працював на цукровому заводі, а потім - в названій лікарні.

На 1923-й рік в районі працювало: 9 лікарів, 5 фельдшерів та 3 акушерки.

В 1903-му році на кошти єврейської громади була збудована друга лікарня, будівля якої збережена й розташована на початку вул Мар"янівської ( раніша назва - Больнична). Розрахована була на 30 ліжок, а про працівників цієї лікарні відомостей не вдалось відшукати.

З 1936 по 1954 -й роки головним лікарем району та акушер-гінекологом працював Борис Іполитович Бекаревич . До цього він з 1926-го року працював в Лебединській лікарні. Бориса Іполитовича характеризують ,як високоосвічену, інтелегентну та професійну людину.

Він користувався надзвичайним авторитетом серед населення, особливо в жіноцтва. Відомий факт ,що в роки подій пов"язаних з "Справою лікарів", його заарештували й запроторили до міліції. В стислий термін жінки зібрали масу підписів на його підтримку та організували своєрідний пікет. Навіть в сталінські часи, під тиском громадськості, Б. І. Бекаревича було звільнено.

В 1938-у році в районі було 2 лікарні на 100 ліжок, поліклініка ,3 лікарські дільниці, 7 ФАП-ів та дитяча амбулаторія в яких працювало: 14 лікарів, 37 фельдшерів ,18 акушерок, 65 санітарок.

Прогалини в історії, на жаль, не дають можливості назвати навіть прізвища лікарів.

Ситуація зі станом медицини під час Другої світової війни також залишається білою плямою. Відомо, що базовим осередком медичної галузі стала лікарня за адресою по вул. Мар"янівській ,де були споружені ще додаткові приміщення.

В 1944-у році прцювала лікарня на 65 ліжок, поліклініка ,дитяча консультація, санстанція. В 1947 - 1950-х роках райлікарня була об"єднана з поліклінікою й прцювало вже 35 лікарів, 163 середніх медпрацівники. Утворено районний відділ охорони здоров"я і завдуючим був В. Я. Черненко.

На 1951-й рік в районній лікарні з"явились: хірургія, терапія, гінекологія, інфекційне відд ,дитяча та жіночі консультації, тубкабінет, 2 рентгенкабінети, фізіотерапевтичний каб, зубопротезна амбулаторія.

З 1954 по 1957-й роки головним лікарем працював Павло Пилипович Лихолай, який пройшов війну військовим фельдшером, закінчив медінститут й з 1953-го року працював хірургом, зав відділенням. З 1957 по 1972-й роки він знову працював зав хірургічним відділенням. Багато сил та здоров"я віддав хворим та організаційній роботі Павло Пилипович. Був справжнім професіоналом й вмілим вчителем. В 1966-у році його роботу гідно оцінили, присвоївши звання "Заслужений лікар України". Нашому поколінню довелось працювати поруч з Павлом Пилиповичем, який вів прийом хворих в поліклініці й був активним в житті до поважного віку й навіть брав участь в хорі ветеранів району.