Розділ 30

Лебединська тублікарня.

Описуючи історію фтизіатричної служби Шполянщини, я лише дотично торкнувся тублікарні, яка знаходилась на території Лебединського монастиря. Розумів, що ця тема варта особливої уваги й потребує серйозного дослідження. Мені поталанило, коли передали з Лебедина згадки про лукарню, а потім і будинок-інтернат для дітей-інвалідів, колишньої працівниці Гарбар Валентини Тимофіївни. На жаль вже покійної. Я вдячний і Іщенко Володимиру Леонідовичу, який передав цілий архів світлин покійних батьків, які працювали в лікарні. Допоміг і нарис Івана Олексійовича Єлінецького, що друкувався в газеті "Шполянські вісті". Отже, спираючись на різноманітні джерела, вималювалась певна картина про лікарню, людей які працювали там, надаючи допомогу хворим на туберкульоз. Пропоную розібратись в місці знаходження лікарні. Лебединський монастир знаходиться в межах Лебединської сільської ради на відстані 5 км від села. До села Журавка ближче - біля 1,5- км.Роботу лікарні забезпечували переважно жителі цих сіл.

На території монастиря розташовані дві церкви Вознесенська та Миколаївська й два великі приміщення з келіями, в яких проживали монашки. За межами монастиря знаходився ряд приміщень в яких до 1957 року розташовувалось Капітанівське лісництво.

На кінець 50-х років в Україні туберкульоз залишався досить розповсюдженим й був соціальною та медичною проблемами. Обласним керівництвом, а завідував обласним відділом охорони здоров"я Єсін , прийняте рішення відкрити лікарню для хворих на туберкульоз в приміщеннях Капітанівського лісництва. Для хворих з відкритою формою туберкульозу, ліс, красива природа, свіже повітря позитивно впливали на лікування та швидке одужання. Віддаленість і своєрідна ізоляція також були логічними в місці розташування лікарні. На час відкриття лікарні й до 1967 року дороги та лінії електропередачі не було. В окремому приміщенні розташували дизельну й там же була плотня з пилорамою. Завдяки круглодобовій роботі дизеля ,мали освітлення та працювали рентген та фізкабінети. В окремих приміщеннях розташували харчоблок та пральню. Прання здійснювалось вручну на пральних дошках. На початку в господарській частині була лише підвода та коні. Частина працівників проживала на місці, а більшість добирались ходою через ліс з Журавки та Лебедина. Вода бралась з криниці поруч ставка. Харчі з Лебедина та Журавки діставлялись підводою і Ткаченко Іван Тимофійович забезпечував цю господарську частину. Сьогоднішньому поколінню не зрозуміти, які були зими з снігами та переметами більше метра й потужними весняними повенями. Дуже непросто було працівникам діставатись до роботи та додому. Валентина Тимофіївна Гарбар в своїх згадках описує, як медсестри Мороз Любов Іванівна та Сич Галина Юхимівна засніженого зимового вечора повертались додому й мало не замерзли. Сніг випав вище колін й по дорозі багаторазово зупинялись, перепочивали, вибились з сил. Вже на території села, коли йшли окремо, посідали перепочити і їх випадково знайшли , першу -мати, заметену в снігу, а другу - сестра. Під час весняних паводків, коли ще й містка не було, переходили потік в брід й набирали води в чоботи.Виливали і йшли на роботу.Часом, чоловіки переносили на собі дівчат.

Першим головним лікарем був Козленко Афанасій Харитонович 1894 року народження. Маючи серйозний вік, він зумів організувати та створити лікарню на новому місці, що було далеко непросто. Колишнім працівникам запам"ятався не тільки як керівник, а і як людяний, співчутливий, простий та доступний в спілкуванні. З сьогодення важко зрозуміти, як він встигав, вмів та справлявся з обов"язками головного лікаря, лікаря- фтизіатра та рентгенолога. Високий професіоналізм забезпечував йому можливість надавати допомогу хворим з відкритою формою туберкульозу й застосовувати на той час сучасні методи лікування: стрептоміцин, піддування легень через плевральну порожнину, фізметоди. Почуття гумору дозволяло долати всі перешкоди, зокрема й хворобу (також переніс туберкульоз).

В 1961 році відбулась реорганізація лікарні. Монашок з травня виселили в інші монастрі, зокрема й до Красногорського й всі приміщення звільнились. Лікарню розширили до 150 ліжок й хворих розселили в приміщення де знаходились колишні келії. У Миколаївській церкві розташували бухгалтерію, аптеку, складські приміщення, а в задній частині - ізолятор для хворих з супутньою інфекційною патологією ( наприклад, гепатит). У Вознесенській церкві розмістилась кухня, їдальня. Лікарня підпорядковувалась обласному відділу охорони здоров"я, але в організації та інших питаннях допомагав головний лікар району Нековаль В. Т. Автопарк поповнився двома вантажними автомобілями, один з яких - "Студебекер". В 1962 році Козленко А.Х. переїхав до Шполи працювати лікарем-рентгенологом, а головним лікарем призначили Кононенка Володимира Федоровича.

Новий лікар-фтизіатр був молодим, вродливим, високим та струнким.Гарбар В. Т. характеризує його як серйозного, культурного, вічливого та педантичного. До підлеглих ставився з повагою, ніколи не підвищував голос на працівників, обгрунтовано робив зауваження. Користувався повагою колективу та хворих. "Він ніколи не повторяв завдання, бо його негайно виконували". В лікарні панував порядок та дисципліна. Хворим не дозволяли самовільно покидати межі території лікарні, але з дозволу медперсоналу виходили до лісу і не далі 100 м. Існувала своєрідна демаркаційна лінія, яку не дозволялось перетнути. Медперсонал і головний лікар з розумінням ставились до молодих людей, які місяцями лікувались в стаціонарі. Між хворими траплялись глибокі симпатії, закоханість та лікарняні романи. З приходом весни буяв зеленню та квітами Лебединський ліс, запаморочував голови ароматом квітів та кохання. За пропуск процедур хворими, головний лікар викликав на "килимок" й проводив виховні уроки. Робив це етично, не підвищуючи голосу, бо розумів, що кохання було неабияким стимулом для одужання.

В 1965 році Кононенко В. Ф. поїхав на підвищення кваліфікації в Харьків й залишився там, а пізніше переїхав до Києва.

З 1965 по 1968 роки головним лікарем працював Кинюк Григорій Данилович. В ті часи лікарями працювали: Калачинський Олександр Логвинович, Біленко Володимир Іванович, Пишний Микола Федорович, Кошова Любов Іванівна, Веремієнко Іван Степанович, Пастушок Анатолій Павлович, Вовк Сергій Іванович, Вовк Марія Іванівна, Семененко Валентина Тимофіївна, Кононенко Лариса Василівна, Веселовський Володимир Іванович. Окрім професійної діяльності деякі лікарі мали й своєрідні "хобі". Так, лікар Веремієнко І. С. любив ловити раків в ставку, що поруч з лікарнею. Він часто брав у компаньони Гарбара В. К., який працюавав комірником й тимчасово проживав з сім"єю в одній з келій, і йшли на промисел. Став був багатим на раки й завжди повертались з відром членистоногих. Мати Гарбара, Галина Кіндратівна, чистила раків й готувала юшку пшоняну з раків та окремо варила раків. Теплим літнім вечором всі жителі території лікарні збирались за великим столом біля келії й смакували раками. Канюк Г. Д. був любителем грибів й вирушав на ранкове "полювання" о 5-й год й запрошував когось з собою по "підпеньки".

В 1968 році Канюка Г. Д. направили на курси по рентгенології і обов"язки головного лікаря виконувала медсестра Горбенко Віра Трохимівна. Останній до лікарні не повернувся й головним лікарем призначено Кузьміну Анастасію Олександрівну ( вона називала себе Антоніною і всі так стали її називати).

Далі буде.