Продовження

30. 06 .1994 року Діденко Дмитро Самійлович несподівано для мене пішов на пенсію й з 01. 07 .1994 року до 21. 04 .2005 року посаду головного лікаря займав Заслужений лікар України Волик Микола Семенович. Після закінчення Київського медінституту він 21 рік плідно працював у Лебединській дільничній лікарні.

Економічна криза, зумовлена невмілим реформуванням країни, зростала й занепад розповсюджувався й на медичну галузь. Протягом 1996 - 1998 років скорочено 180 ліжок й 214 медичних працівників. З території старої лікарні,, яка знаходилась по вул. Мар"янівській, були переведені гінекологічне та пологове відділення, ліквідували психіатричне відділення й залишили з 01. 10. 1996 року лише 15 ліжок в переобладненому крилі інфекційного корпусу.

Змінилась на негативну атмосфера та мікроклімат в колективі. Часом з"являлись проблеми з своєчасною виплатою зарплати та з"явився бартер, коли замість грошей пропонували цукор, пшеницю й навіть кукурудзу. Зростав дефіцит на медикаменти та зникали кошти на їх придбання.

На початок двотисячних років ситуація трішки вирівнялась й зарплата виплачувалась регулярно.

21. 04. 2005 року на сесії Шполянської райради демократичним шляхом обрано головним лікарем травматолога Уманця Василя Петровича, який і на сьогодні очолює колектив лікарні. За час його керівництва проводились поточні ремонти, заміна участків теплотраси, газових котлів.

Добудовано приміщення та встановлено ліфт до неврологічного відділення ,що зняло довготривалу пробему госпіталізації лежачих хворих до відділення. Придбано немало апаратури для покращення діагности та лікування хворих.

З 2012 року виникла пробема з очисними спорудами в райлікарні й на протязі вже 8 років проводяться ремонтні роботи, на які витрачено мільйони гривень, а ремонт, на жаль, не завершено не з вини головного лікаря Уманця В. П. Лікарня внутрішньо виглядає добре і одна з кращих в області. Відбувся кадровий провал й виник великий дефіцит спеціалістів. Особливо з весни 2020 року коли лікарню залишили Заслужений лікар України зав. неврологічним відд. Кольва М. Ф., зав. очним відд. лікар вищої категорії Логвінова З. І., лікар отоляринголог Нордіо Є. В., зав. інфекційним відд. Мовчан В. О. Падіння продовжувалоь й в 2011 році ліквідовані психіатричні ліжка та скорочені інші й на сьогодні лікарня має 215 ліжок

В рамках державної реформи охорони здоров"я 01. 07. 2013 року від лікарні відійшла швидка допомога, яку більше 35 років очолює Шрам Анатолій Дмитрович й має назву: "Звенигородська станція екстенної медичної швидкої допомоги Шполянська, підстанція екстренної медичної швидкої допомоги" з відповідним підпорядкуванням.

В 2014 році від лікарні відійшла мережа амбулаторної допомоги й утворився : " Комунальний заклад Центр первинної медико санітарної допомоги" і на сьогодні Шполянської ОТГ. Це призвело до непорозумінь та суперечок в колись єдиному колективі.

В 2020році лікарня отримала новий статус й носить нову назву: "Комунальне некомерційне підприємство Шполянська багатопрофільна лікарня ім братів О. С. та М. С. Коломійченків"Шполянської районної ради.

17. 07. 2020 року вийшла Постанова Верхоної Ради України про утворення нової мережі районів й Шполянський район утратив свій статус й ми стали Звенигородським районом.

На сесії ще Шполянської райради було вирішено передати лікарню в підпорядкування Шполянської ОТГ , а її депутати прийняли рішення про взяття її на свій баланс . На сьогодні переєстрація не завершена.

З квітня 2020 року лікарня отримала статус опорної по боротьбі з коронавірусомю Проведена величезна робота по перелаштуванню інфекційного відділення, зокрема, забезпечення кожної палати та хворих киснем з централізованої подачі. Проводились навчання по підготовці кадрів для роботи в надзвичайній ситуації. Сформовані бригади лікарів та медсестер, які позмінно надають допомогу жителям не тільки колишнього Шполянського району, а сусідніх. В тяжкий час епідемії коронавірусу медики мужньо виконують свій професійний обов"язок. З 2005 року я не працював у лікарні й мені важко описати внутрішні проблеми та мікроклімат колектива.

Наш рідний БАМ

Далекоглядним й продуманим було рішення тогочасної влади побудувати поруч з лікарнею житловий будинок для медиків. Для забезпечення роботи в лікарні обрано розумний варіант. Чергування по лікарні забезпечувалось черговимлікарем, а вразі необхідності, викликались необхідні спеціалісти ,які чергували вдома. Це називалось ургенством .Оскільки більшість спеціалістів проживало поруч, то вони швидко надавали допомогу. При викликах з міста втрачався час та бензин на роз"їзди.

Житловий будинок здали в експлуатацію в квітні 1977 року й добре пам"ятаю як 7 квітня ( на Благовіщеня) ми зайшли до власного ( державного) житла. Пізніше при приватизації житла нас ще добре "нагріли", коли влаштували спочатку платну приватизацію і на це ми витратили немалі кошти. Пізніше приватизація пішла безкоштовно.

В новозбудованому 70 квартирному будинку проживали практично медпрацівники, або ті хто працював у лікарні. Квартири були кращими по площі та внутрішньому плануванню серед житлового фонду міста. Централізоване круглодобове водопостачання гарячної та холодної води та здешевлена каналізаці, якісне опалення, вирізняло наш будинок. Створився ажіотаж з закупівлі меблів ,які були одноманітні й по обстановці можна було сплутати квартири. Одиниці зуміли придбати (дістати) собі щось краще.

Ми були молоді, здорові, щасливі й народжували та виховували дітей. Утворились товариські групи по під"їздах, спільних інтересах, характерах та вподобаннях.

Труднощі полягали у віддаленості від міста, нерегулярному русі транспорту. Спочатку не було магазина й ніде було придбати навіть хліб .Магазин облаштували на першому поверсі в однокімнатній квартирі з виходом на вулицю. Першою продавчинею була Ліда Діденко. Пізніше побудували магазин й незручність відпала .Найбільшою проблемою була віддаленість від дитсадків та шкіл і наші діти не могли відвідувати позашкільні заклади та секції.

Мало хто мав власний транспорт. Але ми мали й переваги -це ліс, свіже повітря та простір і воля . Навколо будинку, на території лікарні та в лісі й росли наші діти. З метою залучення їх до здорового способу життя ми обладнали футбольний, волейбольний майданчики та встановили баскетбольний щит. Я дістав списані футбольні сітки на ворота. Серед батьків, які найбільше працювали над облаштуванням цього пригадую: Анатолія Логвінова, Володю Карамшука, Леоніда Лютова, Миколу Кольву.

Практично щоденно на майданчиках тривали запеклі баталії з футболу та волейболу. Команда батьків, до якої входили Микола Попелюшко, Петро Гогота, Василь Вітренко, Борис Науменко, Анатолій Іванов, Микола Кольва, Костянтин Жук та покірний слуга,

не залишала шансів на виграш нашим старшокласникам: Володі Карамшуку, Вадиму Логвінову ,Олександру Попелюшко ,Дмитру Вітренко ,Вадиму Жуку, Ігорю Ваколюку, Володі Іванову, Дімі Сові. Оксанка Лютова грала ледь не найкраще серед наших суперників. На зимовий період Анатолій Логвінов обладнав в підвалі кімнату й поставив тенісний стіл.

Жили дружно й весело. На весняні свята сім"ями займали пеньки в лісі де смажили шашлики та грали з дітьми в різноманітні ігри. В сніжні зими на лижні траси виходили: Василь Уманець, Віталій Теліженко, Микола Кольва, Василь Нікорич та інші. В лісі від палацу Абази вниз зробили чудову трасу для саней. Олег Цапенко спорудив санки на які всідались до 8 осіб й летіли вниз аж свистів вітер у вухах .

Підростали діти, яких треба було вчити ,а економічна криза змушувала виживати. В кінці 80-х років мені вдалось організувати земельний кооператив "Медик" й біля будинку всі отримали по 6 соток землі, на якій вирощували для себе овочі. Біля збудованих гаражів добудовували комірчини та сарайчики, в яких захрюкали свині та заспівали півні. Пізніше з"явилась навіть корова. Ранок розпочинався з того, що районний гінеколог, психіатр , інфекціоніст чи терапевт тягли відра з запаркою свиням .До низької зарплати додавались ще копійки на навчання дітей. З 1999 року ми з дружиною перейшли в ще недобудований будинок,але ще довго сумували за рідним БАМом та друзями, які стали покидати нас й назавжди. Відійшли в Засвіти: Вячеслав Кусков, Леонід Лютов, Володимир Карамшук, Віталій Теліженко, Анатолій Логвінов, Дмито Матло, Олег Цапенко. Наш БАМ постарів ,осунувся ,втратив той склад жителів, які заселялись далекого 1977року.