5 розділ

Останній із могікан української психіатрії Йосип Адамович Поліщук ( Зав. каф. психіатрії Київського інституту удосконалення лікарів) наголошував, що по стану розвитку психіатрії та ставленню до душевно хворих, можна оцінити державу ."Відвідайте психіатричні заклади й побачите, що являє собою держава". А ще справедливо говорять:" Втратив 100 крб -нічого не втратив, втратив 100 друзів - багато втратив, а втратив розум - втратив все!" Психічно хвора людина є самою незахищеною і безпорадною.

Головним психіатром області з 1959 по 1979 роки був Микола Петрович Решетняк, невропатолог , який пройшов перепідготовку з психіатрії ще старої школи психіатрів. Йому, завдяки наполегливій та заповзятій роботі, вдалось створити мережу психіатричих закладів максимально наближену та доступну хворим. На початку 60-х років минулого століття було утворено 8 психоневрологічних відділень при райлікарнях. .Зокрема, на базі "Водолікарні" , яка знаходилась в центрі нашого міста, в 1961-у році розмістили 60 ліжок психоневрологічного профілю.

Важко сказати хто був ініціатором та натхненником побудови водолікарні, але подібного в районах не було. Високовартісний та складний технічно проект, забезпечував лікування різноманітних хвороб. Функціонували витяжні ванни, різноманітні душі та інше. На той час у відділенні працювали лікарі:Капшученко Г. П., Вовк М. М. та Дорохов( на жаль ініціали не вдалось дізнатись). В1971році, з невідомих мотивів, відділення перевели в двохповерхову будівлю в районі цукрозаводу. До цього часу там перебувала санепідстанція.

З 1970 року завідував відділенням Генадій Станіславович Вітковський та в кінці 70років з Антонівської дільничної лікарні приїхали до Шполи подружжя Теребінових й після курсів на базі обласного психоневрологічного диспансеру приступив до роботи психіатром Володимир Васильович Теребінов.

В 1977 році Вітковський Г. С. залишає Шполу й переїздить до Полтавської області.

На 50-ти ліжкове відділення залишається один лікар та дають сумісництво лікарю невропатологу Кольві Миколі Федоровичу.

Чому і як я став психіатром.

Вступаючи до медінституту ,я мріяв стати хірургом, як і великий хірург та вчений Микола Іванович Пирогов .Але , дізнавшись про Вольфа Мессінга, зацікавився надзвичайними можливостями людської психіки. На третьому курсі, читаючи лекцію по фізіології ВНД, професор П. І. Сябро запросив на лекцію відомого на той час гіпнотизера Бориса Тульчинського. Останній на протязі 30 хв демонстрував на наших однокурсницях своє вміння володіти гіпнозом, проводив різноманітні навіювання та явища гіпнотичної каталепсії. Я ще більш зацікавився психологією та психіатрією.

На п"ятому курсі навчання , при проходженні психіатрії ,нашу групу вів на той час доцент Володимир Іванович Полтавець. Пізніше він захистив

докторську, став професором і зав. кафедрою в інституті удосконалення лікарів тодішнього Дніпропетровська.Надзвичайно цікавий, непересічний, неординарний, високоосвічений ерудит та психіатр. Переїхав до Києва й викладав в університеті "Києво-Могилянська академія" та вів цікаві передачі на телебаченні в програмі " Без табу".

Екзамен з психіатрії здавав я на післяопераційному ліжку. Володимир Іванович прийшов з білетом, любязно привітався, поцікавився самопочуттям. Залишив білет для озайомленя й хвилин на 20 зник. Повернувся: "Розповідайте, що там у Вас?".Я не встиг відповісти на перше запитання ,як він: "Молодец! Ви естественно психиатром не будите". Я від розгубленості нічого не встиг промимрити, як він поставив до залікової книги "Відмінно" й раптово зник. Часто пригадую свій екзамен з психіатрії й сумую за Володимиром Івановичем, який трагічно загинув у Києві.

Потрапити на інтернатуру по психіатрії було нереально й неможливо. З курсу в 300 лікарів взяли психіатрами біля десяти. Наше з дружиною прохання розприділити на Черкащину не задовільнили й змушені їхати до м. Павлоград лікарями-терапевтами. Дружина, на початку ,залишилась з маленькою донькою в Шполі ,а я приступив до проходження інтернатури ( 7-й рік навчання-роботи). Мені таланило в житті на вчителів і завідуючі терапевтичним та інфекційним відділеннями були високопрофесійними фахівцями та вмілими вчителями й багато чому мене навчили, а я мав велике бажання вчитись. Під кінець інтернатури нам не надали житло й МОЗ задовільнило наш переїзд на Черкащину.

З 01. 08. 1976 року я - дільничний терапевт Шполянської райлікарні й знову мені повезло з вчителем. Марченко Галина Іванівна привчила до системної роботи, дисципліни ,відповідальності та порядку. Важка епідемія грипу сезону 1976-1977 років, коли падали з ніг, обслуговуючи по 30-35 викликів пішки. Сам же мрію про психіатрію й намагаюсь щось дістати та читати на цю тематику. Здається, навесні 1977року завітав до Шполи з демонстрацією своїх незвичайних можливостей той самий Борис Тульчинський . По завершенні сеансів зустрівся з ним за кулісами сцени, пригадав зустріч в Дніпрі й клопочусь, що так хочу стати психіатром та психотерапевтом. Він дружньо подивився в очі й відповів: " Хотите, значит станете", що збагатило мої надії.

Остаточну крапку у виборі моєї професії поставив випадок про який знала ледь не вся Шпола і який трапився на моєму чергуванні по лікарні.

Чергую вніч з 25-го на 26-е червня 1977року. Читаю щось з кардіології й дзвінок: "Негайно йдіть до терапії - шлункова кровотеча". Підіймаюсь по гвинтових сходах (лІфти на той час ще не працювали й хворих підіймали на ношах вручну) на третій поверх й перед очами постає жахлива картина. Хворий виблюнув кров"ю фонтаном так, що його ліжко, підлога й ліжко сусіда в крові. Встигаємо зробити внутрішньовенно кровозупинне, покласти холод на живіт і т. д .й вени спались. Хворий глипає, блідий немов папір. Вже напочатку, викликали ургентного хірурга Войтовича Б. Ф . Хворий гасне на очах і я викликаю з будинку начмеда та хірурга Слінькова О. А . Він швидко приходить і йде на венесецію о 23 год 20 хвилин. .Забігає до нас медсестра з хірургії й вся труситься, бліда, ледь не така як наш хворий, й кричить: "У нас хворий з вікна вистрибнув". Вибігаю на подвір"я й в затінках поганого освітлення бачу, що під стіною гола людина, поруч бильце від ліжка, розбите скло. Наказую медсестрі негайно прикотити каталку. Прикочує й сама втікає .В цей час хворий підіймається на ноги й в нього з черевної порожнини звисає кишківник. Я обхоплюю його й через квітник доносю до каталки, кладу, підбираю кишківник й вкладаю на живіт, накриваю простирадлом й намагаюсь котити ,але передні колеса зміщуються. Знаходиться смільчак з хворих, який допомагає мені докотити до приймального відділення й підняти на знятих ношах до дверей операційного блоку ( пізніше ми познайомились й заприятелювали з моїм помічником). Ставимо ноші на підлогу. Хворий стих й ніби не подає ознак життя. Кличу медсестру з хірургії, щоб побула біля хворого, а сам вирішив порадитись з Сліньковим, як діяти далі й що робити. Лише пройшов половину сходів до 3-го повеоху, як чую жахливий крик й тільки заляпотіли чиїсь ноги. Біжу вниз до хворго й постає нова картина. Хворий піднявся на повний зріст, вхопив себе за петлі тонкого кишківника й на моїх очах розриває тонку кишку . При моєму наближенні, встигає мене вдарити своїм кишківником через плече, моє обличчя. Я в крові, стіна ,підлога .Знову валю його на ноші, збираю кишківник з підлоги, який як в атласі ,лежить з пульсуючими брижейковими артеріями. Знову все збираю в порожнину живота, накриваю простирадлом й додатково фіксую другим простирадлом. В цей час чується рятівний голос Войтовича Б. Ф.,якого привезла швидка з дому. Хворого о 24-00 заносять до операційної. Я всю ніч біля хворго з кровотечею, а Войтович та Сліньков до 5-00 оперували. Витратили 15 л розчинів на перемивання черевної порожнини, видалли біля 2 м. нежитєздатного кишківника. Зробили анастомоз бік в бік. Хворого виписали на 10-й день з лікарні. При падінні він трішки пошкодив надколінник та порізав ступню об скло. Фабула - передісторія. Хворого підібрала швидка допомога з вулиці .При обстеженні з"ясувалось, що в нього перфорація виразки шлунку в якому ще й були залишки самогону. Вшили виразку й лікували в хір. відд., але на другу добу у хворого виникла біла гарячка. Він був фіксований й отримував лікування. В станні збудження розвалив ліжко, розбив бильцем вікно й вистрибнув через нього. При падінні шви розірвались й кишківник випав з черевної порожнини.

26 червня до лікарні приїздив Міністр охорони здоров"я України Романенко Анатолій Юхимович для вручення нагороди лікарні. До 10 години скло вставили, стіни здерли від слідів крові та забілили. Навіть натяків на пригоду не було.

Цього дня я дав собі слово, що обов"яково стану психіатром .В описаному, жодного слова вигадки чи художнього домислу.

Після від"їзду Вітковського Г. С .з"явилась посада психіатра й головний лікар дав мені добро на перкваліфікацію. З 18. 01. 1978 року я - курсант на кафедрі психіатрії Київського ІУЛ, яку очолював останній із могікан Поліщук Й. А. Він нашому курсу, останньому, відчитав повний свій курс лекцій, а у вересні 1978 року по дорозі до лікарні ім. Павлова помер. Повернувся я на своє робоче 1 липня 1978 року. (далі буде)